— Дякуємо тобі, Полуничко! — закричали всі хором.
— До побачення! Я втікаю, бо Помідор іде!
І справді, тої ж миті до кімнати увійшов Помідор. Він побачив Полуничку біля свого таємного телефону і страшенно розсердився.
— Що ти тут нишпориш?
— Я чищу ось цю мишоловку...
— Яку таку мишоловку?
— Ось цю... А хіба це не мишоловка?
Помідор радісно зітхнув. «Ото добре, — подумав він, — ця дурепа подумала, що то мишоловка».
Він так повеселішав, що навіть подарував Полуничці обгортку від цукерки.
— На, візьми собі, — великодушно промовив він, — можеш її облизати. Вона солоденька! Ще торік у ній була загорнута карамелька з ромом.
Полуничка вклонилася і подякувала:
— За сім років служби ваша милість дарує мені уже третю обгорточку від карамельки!
— От бачиш, який я добрий хазяїн, — сказав Помідор. — Служи як слід, і тобі буде добре.
— Еге, дають — бери... — відказала Полуничка, знову вклонилася і побігла собі. Помідор задоволено потирав руки і міркував: «От тепер сяду біля свого телефону, в'язні, мабуть, розмовлятимуть про щось таємне. Може, від них самих я й почую, куди вони сховали оту кляту хатину!»
Але Полуничка вже попередила в'язнів. Коли вони почули, що Помідор повернувся і, мабуть, підслухує, то й почали лаяти його на всі заставки.
Кілька разів Помідор поривався гукнути: «Ось я вас!» Та він не хотів себе викривати, узяв і заткнув отвір телефону, тобто лійку.
А у в'язниці майстер Виноградинка засвітив нову свічку. В'язні уперше глянули уважно на стелю і побачили в ній дірку таємного телефону. Досхочу посміялися вони, коли уявили собі розлютовану пику Помідора.
Але ця радість тривала недовго. Мишачий розвідник побачив у камері світло, усе розвідав і побіг доповісти своєму командирові.
— Синьйоре генерале, котів уже немає, а в людей є нова свічка! — весело доповів він. У генерала Довгохвоста аж слина потекла по вусах, масних від першої свічки.
— Сурмити збір! — наказав він.
Коли військо знов зібралося, генерал виступив перед ним з такою палкою промовою:
— Хоробрі мої воїни! Нашій батьківщині загрожує небезпека! А тому знов атакуйте ворога і принесіть мені нову свічку. З'їм її, звичайно, я з допомогою моїх командирів. А перед тим дозволю кожному з вас її лизнути.
Миші на радощах запищали, схопили зброю і знов пішли у наступ. Але цього разу майстер Виноградинка діяв обачно. Узяв і поставив свічку в заглибнику високо в стіні між двома цеглинами. Даремно щосили скакали миші догори, свічки вони не дістали. Найхитріші з них трохи погризли скрипку Груші. Потім усі вони мусили відступити, бо розлючений поразкою генерал звелів жорстоко покарати своє військо.
Так і зробив. Вишикував усіх своїх солдатів у ряд і наказав розстріляти кожного десятого.
* * *
Цієї ж ночі у парку зібралась військова нарада.
Цибуліно, Полуничка і Редисочка зустрілися біля огорожі, щоб порадитися, і говорили так палко, що нічого круг себе не помічали. Не помітили вони і пса Гавкуна, що робив нічний обхід. Він люто напав на них. На дівчаток він навіть не глянув, а звалив лапами додолу Цибуліно і гавкав над ним, поки прийшов Помідор і заарештував його.
Уявляєте, як зрадів Помідор!
— Щоб довести тобі мою приязнь, — глузував він із Цибуліно, — я засаджу тебе до особливої темниці. Звичайна тюрма не гідна такого розбійника, як ти!
— Робіть як знаєте! — сміливо відказав Цибуліно. Та він і не міг відповісти інакше. Не плакати ж йому тільки через те, що його захопили в полон?
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Підземна мандрівка з однієї темниці до другої
Вночі Цибуліно раптом прокинувся. Йому почулося, ніби хтось стукає у двері. Але ця думка здавалася йому такою безглуздою, що він аж засміявся.
— А все ж я щось почув!
Поки хлопчик міркував, що могло його розбудити, шум почувся знову. Був той шум глухий і рівномірний, неначе поблизу хтось рив землю лопатою. Цибуліно притулив вухо до стіни. «Хтось риє підземний хід», — здогадався він.
Тільки-но він зрозумів це, як зі стін посипалася земля, потім упала цеглина, а за нею хтось скочив до підземелля.
— До яких чортів це я попав? — запитав гугнявий голос.
— До моєї темниці,- відповів Цибуліно, — тобто до найтемнішого місця у тюрмі графського замку. Пробачте, що не можу впізнати вас у темряві і привітатися як годиться.
— А ви хто такий? Пробачте, але я звик жити у цілковитій темряві, а тут для мене занадто світло. Я нічого не бачу при світлі.