— Цибуліно запевнив, що прийде нас звільнити, і він таки прийде. Я певен, що він прийде.
— Ну що, чуєте? Про вас говорять. Ні-ні, не кажіть, що не чули! Признайтеся краще, нащо ви примусили мене йти саме сюди?
— Синьйоре Кроте, — признався Цибуліно, — може, мені одразу треба було б сказати вам усю правду. То я скажу хоч тепер. Ці голоси чути з підземелля замку. Там ув'язнені мої друзі, яких я пообіцяв звільнити.
— То ви хотіли, щоб я вам допоміг це зробити?
— Саме так. Синьйоре Кроте, ви такий добрий, ви вже проклали сюди таку довгу галерею... То, будьте ласкаві, прорийте ще трохи, щоб дати волю моїм друзям!
Кріт хвилинку подумав і сказав:
— Добре, я згоден. Мені все одно, куди рити. Вирию галерею ще й для ваших друзів.
Цибуліно розцілував би його, коли б сам не був такий замурзаний землею.
— Від усього серця вам вдячний! — защебетав він. — І все життя буду вдячний!
— А тепер не будемо гаяти часу на теревені,- схвильовано перебив його Кріт, — доберемося мерщій до ваших друзів.
Він узявся до роботи і через кілька секунд прорив стіну, за якою була темниця. На біду, саме в ту мить, коли Кріт вліз до тюрми, майстер Виноградинка засвітив сірника, щоб глянути на годинник.
Спалах світла так вразив бідолашного Крота, що він метнувся назад, наче його шпигнули голкою в ніс, і щез у своїй галереї.
— До побачення, синьйоре Цибуліно! — гукнув він на прощання. — Ви хороший хлопчик, і я щиро хотів допомогти вам. Але ви мусили попередити мене, що я попаду під таке сліпуче світло. Не слід було мене обдурювати!
І він так швидко дременув назад, що вся галерея за ним завалилася, стіни обсипалися, і все знов заповнилося землею. Ось і голос Крота завмер удалині. Цибуліно сумно промовив йому вслід:
— Прощай, добрий старий Кроте! Світ не такий великий, і ми ще зустрінемось. Тоді я віддячу тобі за доброту.
Так Цибуліно розлучився з товаришем по підземній подорожі, витер якомога краще лице хустиною і вбіг до темниці, веселий та жвавий, як метелик.
— Вітаю вас, друзі! — дзвінко, мав срібна сурма, пролунав його голос у підземеллі.
Уявіть собі радість в'язнів! Вони схопили Цибуліно в обійми і мало не зацілували до смерті. В одну мить обтрусили всю землю, що на нього налипла. Один обіймав, другий цілував, третій лоскотав Цибуліно.
— Та легше, легше! — утихомирював він друзів. — Ви мене задавите!
Потроху вони заспокоїлися, але їхня радість змінилася відчаєм, коли Цибуліно розповів їм про свої злигодні.
— Виходить, що ти такий самий в'язень, як і ми? — запитав майстер Виноградинка.
— Виходить, що так! — відповів Цибуліно. — І коли прийде сторожа, то тебе знайдуть?
— А це ще ми побачимо, — сказав Цибуліно. — Я сховаюся у скрипці мого друга Груші.
— Ой, то хто ж нас звідси виведе на волю? — прошепотіла кума Динька. — І все це з моєї вини... У всьому винен я! — зітхнув кум Гарбуз.
Цибуліно намагався підбадьорити друзів, але марно. І у нього самого було тяжко на серці.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Синьйор Помідор має звичку спати в панчохах
Нічого й казати, що синьйор Помідор приховав від усіх втечу Цибуліно. Він заявив, що перевів хлопчика до загальної камери. А сам з пластиром на носі уклався в ліжко. Полуничка пильно стежила за ним, проте ніяк не могла довідатися, куди він ховає ключі від тюрми. І от вона вирішила порадитися з Вишенькою, хоча той був ще хворий і щодня плакав. Та коли вона йому про все розповіла, Вишенька скочив на ноги:
— Цибуліно у в'язниці! Він не повинен там лишатися ні хвилини більше! Дай мені мерщій мої окуляри!
— Що ти хочеш зробити?
— Піти і звільнити його, — рішуче заявив Вишенька. — Звільнити його і всіх, хто з ним!
— Але як узяти ключі в Помідора?
— Украду! Приготуй смачний торт і всип туди трохи снотворного порошку. Віднесеш торт Помідорові. А той ласий до солодкого. Коли Помідор засне, сповістиш мене. А тим часом я піду в розвідку.
Полуничка очам своїм не вірила, звідки взялося стільки завзяття у маленького тендітного Вишеньки!
— Як він змінився! Як змінився!
Не менш дивувалися всі, хто зустрічав Вишеньку під час його розвідки. Обидві графині, синьйор Петрушка, герцог Мандарин — всі здивовано озиралися на хлопчика.
— О, він уже видужав! — задоволено відзначила синьйора графиня Старша.
— Я ж вам казав, що він і не хворів! — заявив герцог. — Він просто придурювався.
Синьйора графиня Менша поспішила згодитися зі своїм вередливим родичем. Вона побоювалася, що той знову скочить на шафу і погрожуватиме самогубством, аби тільки виманити в неї якийсь подарунок.