— Так, це дуже цікавий спосіб, — згодився Морквоу. — Але, на жаль, немає у мене тупого ножа. Я користуюся лише найгострішими ножами іспанського виробу До того ж немає у мене й мотузка.
— Шкода, що ми змушені відмовитися від цього чудового способу.
Вони ще лежали у високій траві, як раптом за кілька кроків від них почувся чийсь тихий голос:
— Містере Морквоу! Містере Морквоу!
— От дивно! Це — жіночий голос, — зауважив слідчий.
— Містере Морквоу! Містере Морквоу! — знов кликав і ніби благав той самий голос.
— Мені здається, що якась жінка попала в небезпеку, — насмілився висловити свою думку Шукай. — Може, розбійники взяли її як заложника. Я думаю, що ми повинні її звільнити.
— Ні! Цього ми не можемо робити, — заперечив Морквоу. Його розсердило базікання помічника. — Ми повинні заарештувати втікачів, а не визволяти людей, яких вони взяли в полон... У нас є ясне завдання, і ми повинні робити тільки те, за що нам платять гроші.
А голос невідомої жінки час від часу знову прохав, кликав, благав:
— Містере Морквоу! Допоможіть! Врятуйте мене!
«Якась жінка кличе мене на поміч, — міркував про себе слідчий. — І я відмовляюсь її рятувати... Та невже ж я зовсім безсердечний?»
Стурбований цією підозрою, він засунув руку під піджак, почув, що серце в нього б'ється на місці і заспокоївся.
А таємничий голос тим часом віддалявся у північному напрямку. Там гойдалося гілля кущів, чути було кроки, звідти долітав шум одчайдушної боротьби.
Морквоу скочив на ноги і разом із Шукаєм, не зводячи очей з компаса, побіг на північ.
Раптом за його спиною почувся сміх.
Містер Морквоу спинився і гнівно озирнувся на невідомого злочинця, який посмів над ним сміятися. Палаючи благородним гнівом, він крикнув:
— Смійся! Смійся, підлий злодюго! Але найкраще посміється той, хто сміятиметься останній!
Невідомий злочинець аж пирснув від сміху і раптом закашлявся.
Чому ж закашлявся невідомий розбійник? Та тому, що Редисочка сильно вдарила його в спину, щоб перестав реготати. І був то зовсім не розбійник, а Квасолинка — маленький син ганчірника Квасолі. Відкашлявшись, він затулив собі рота хустинкою, щоб сміятися досхочу і нікого не гнівити.
— Невже ти хочеш зіпсувати все, що нам уже пощастило зробити? — сердито прошепотіла йому Редисочка.
— Та він уже повірив, що ми — справжні розбійники, — виправдувався Квасолинка.
— Ну то ходімо мерщій, щоб не загубити їхнього сліду, — наказала Редисочка.
Тим часом Морквоу і Шукай бігли слідом за голосами розбійників. А то були не розбійники, а двоє дітей: хлопчик Томатик і дівчинка Картоплиночка. Вони втікали через гущавину і удавали, ніби б'ються між собою. Картоплиночка часом зупинялася і пищала тоненьким жалібним голосочком, так, щоб чув Морквоу:
— Ой рятуйте! На поміч, синьйоре слідчий. Мене захопили розбійники! Благаю... звільніть мене!..
Ви вже, мабуть, і самі здогадалися, що ці діти намагалися заманити і відвести слідчого якомога далі від тієї печери, де переховувалися Цибуліно та його друзі.
Але це було ще не все. Діти задумали утнути з ними іще одну штуку. Від тієї вигадки перший постраждав бідолаха Шукай, а за ним і Морквоу, і сталося це ось як. У ту мить, коли пес майже наздогнав і приготувався вхопити зубами когось із розбійників, щоб як слід провчити, з ним сталося щось неймовірне.
— Ой-ой, куди я лечу! — ледве встиг гавкнути пес і... щез. Його підхопив якийсь зашморг і швиргонув аж на вершечок дуба. Морквоу йшов позаду і не помітив, де пропав його вірний пес.
— Шукай! — гукнув він. Ніякої відповіді.
— Знов, мабуть, погнався за якимось зайцем. От поганець! Служить у мене вже десять років, і я ніяк не відучу його від цих витівок!
Навкруги було тихо, і він знов покликав:
— Шукай! Шукай!
— Я тут, господарю, тут! — жалібно про скавчав пес. Скавчання долітало згори. Слідчий подивився вгору і високо-високо на дубі побачив Шукая.
— Що ти там робиш? — сердито спитав він. — Знайшов час лазити по деревах!.. Чи ми гратися сюди прийшли? Ану, мерщій злазь! Розбійники не будуть нас чекати. Ми зіб'ємося з правильного сліду, то хто ж тоді відніме у них прекрасну полонянку!