– Ну то що, будемо знімати мірку з їхніх ніжок? — запитав майстер Виноградинка.
– Що ви, хіба я можу замовити вісімдесят черевиків? Та я за все своє життя на них не зароблю!
– А у мене все одно не вистачить на них шкіри, — додав майстер Виноградинка.
— То ви тільки погляньте, які черевики найбільш зносилися, щоб замінити хоч негодящі.
Поки майстер Виноградинка і Цибуліно оглядали підошви та передки черевиків, хлоп'ята Сороконіжка і Сороколапка сяк-так сиділи, хоча це не зовсім їм удавалось.
– Бачите, — сказав майстер Виноградинка, — у цього треба замінити перші дві пари і тридцяту пару.
– Ні-ні,- заперечив швиденько старий Сороконіг, — ці черевички ще не зовсім зносилися, досить лише підбити їм закаблуки.
– А у цього треба замінити аж десять черевиків з одного боку.
– Ох! І скільки їм казати, щоб не човгали ногами! Хіба ж ці діти уміють ходити по-людськи? Де там, — бігають, стрибають, притупують. Ну от і маєте: усі праві черевики стопталися раніше від лівих.
Майстер Виноградинка тільки махнув рукою:
– Ат! Усі діти однакові! Чи дві у них ноги, чи сорок, — одна шана взуттю. Вони можуть збити сорок пар черевиків і на одній нозі.
Нарешті вся родина дружно задріботіла геть. Хлоп'ята Сороко ніжка і Сороколапка помчали, мов на коліщатах. Старий Сороконіг пересувався значно повільніше, бо він трохи шкутильгав. А шкутильгав він трішки, всього-на-всього на двадцять дві ніжки.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Як Цибуліно обдурив пса Гавкуна
А що ж сталося з хатиною кума Гарбуза? Одного нещасливого дня синьйор Помідор знову приїхав своєю каретою, запряженою четвериком коней-огірків. Але тепер його охороняв цілий десяток солдатів Лимончиків.
Цього разу кума Гарбуза вигнали з хатини без зайвих розмов і поселили там здоровецького пса, на ім'я Гавкун.
– Ось вам! — вигукнув Помідор і грізно подивився навкруги. — Тепер усі ваші хлопчики навчаться, як мене шанувати! Тепер хай начувається отой малий зайда, якому дав притулок майстер Виноградинка.
– Гаразд! Гаразд! —прогарчав Гавкун.
– А оцей старий дурень Гарбуз хай знає тепер, як не слухатися моїх наказів! — додав синьйор Помідор. — Якщо хоче мати дах над головою, то для нього завжди є готове місце у тюрмі. Там для всіх вистачить місця.
– Гаразд!.. Гаразд!.. — знову загарчав пес.
Майстер Виноградинка і Цибуліно стояли на порозі майстерні, бачили й чули все, що сталося. Але що вони могли вдіяти?
Кум Гарбуз сумно сидів при дорозі і з жалю смикав себе за бороду. І щоразу в його руці лишався жмут волосся. Нарешті він кинув це маловтішне діло, щоб не позбутися ще й бороди. Так і сидів він собі, як горох при дорозі, і тихо-тихо зітхав. Ви ж уже знаєте, що він завжди мав досить зітхань про запас.
Нарешті синьйор Помідор вліз у свою карету. Гавкун став у стійку «служи!» і хвостом віддав хазяїнові честь.
– Дивись мені, вартуй пильно! — наказав йому синьйор Помідор, вдарив по конях-огірках, і карета покотилася.
Того дня стояла страшенна спека. Гавкун трохи прогулявся вперед і назад перед хатиною, обмахуючись хвостом, наче віялом. Але він страшенно спітнів і подумав, що не завадило б тепер випити кухоль холодного пива. Подивився навколо, чи не видно якогось хлопчака, щоб послати по пиво. Та, як на біду, хлопчаків не було. Тільки один Цибуліно сидів на порозі шевської майстерні і старанно смолив дратву. Але собачий ніс Гавкуна відчув, що від хлопця йшов цибулячий дух, і пес промовчав.
А Цибуліно добре запримітив, що Гавкун знемагає від спеки.
«Або я помиляюся, — міркував Цибуліно, — або я не я!»
Сонце піднімалося все вище та вище, і спека ставала дедалі нестерпніша. Сіромаху Гавкуна діймала спрага.
«Чим я сьогодні снідав? — пригадував Гавкун. — Може, пересолили юшку? Ну просто горить у мене в горлянці, а язик такий важкий, мов каменюка».
Тут Цибуліно визирнув з дверей.
– А-гов, а-гов! — гукнув до нього Гавкун охриплим голосом.
– Ви до мене?
– До вас, юначе! Чи не принесли б ви для мене лимонаду?
– Я б охоче збігав, синьйоре Гавкун, та бачте, ніколи — хазяїн звелів мені полагодити ось цього черевика.
І без зайвих слів Цибуліно повернувся до майстерні.
– Який грубіян! — буркнув про себе пес. Він проклинав ланцюг, через який не міг сам збігати напитися.
Трохи згодом Цибуліно знов виткнув носа з дверей.
– Синьйоре! — благально про скавчав пес. — Може, ви принесете мені хоч кухлик простої водиці?