— Не можна нам більше без агронома, — вів далі Палвап-ата. — Ти не міг знайти його, так-от я сам знайшов. — Він підштовхнув мене вперед. — Хашимджан ще молодий, але твій обов'язок допомогти йому вбитися в колодочки.
— Це добре, батьку! Це діло! — промовив директор. Голос у нього виявився приємний і якийсь ніжний, не для його зросту. — Спасибі, Палван-ата, що привели товариша. — Потім обернувся до мене і так само ніжно пролебедів — Пробачте, який інститут ви закінчили, юначе?
— Інститут агрономів, товаришу директор!
— Гм-м… А факультет який?
— Факультет агрономів.
Акбар-ака з недовірою подивився на мене, потім махнув рукою, черкнув щось на клаптикові паперу й подав мені.
— Гаразд. Спиток — не збиток. Візьміть оце і йдіть до секретаря. Він випише вам наказ. Призначаю вас агрономом четвертого відділення. Оформляйтесь, я познайомлю вас із господарством.
За півгодини ми сіли в директорський «газик» і поїхали дивитися господарство. Дорогою Акбар-ака сказав, що виділив мені мотоцикл «ИЖ-56», на якому я буду об'їжджати бригади свого відділення. Ще він сказав, що я одержуватиму сто двадцять карбованців зарплати на місяць.
— У нас дванадцять бригад, загальною площею тисяча двісті гектарів землі, — провадив директор далі.
— Тисяча і двісті? — вигукнув я злякано.
— Так, це у нас найбільше відділення. Але ви не лякайтеся — воно найпередовіше. Головне — уміти працювати з людьми, знаходити стежку до їхніх сердець. Тоді ніякі труднощі не страшні.
— Я розумію, товаришу Акбар-ака!
Мотоцикл видали мені того ж дня. Три дні я вчився їздити на ньому. А потім навідався у поле. І відразу зрозумів, що керуватиму дуже хорошими людьми. Одні кликали нити чай з ними, інші запрошували пообідати, а в четвертій бригаді навіть горілкою хотіли почастувати.
— Що ви, що ви? — злякався я. Потім згадав, хто я тепер, насупив брови і сказав — Не люблю горілки. І тих, що п'ють, не люблю.
Бригадир, який уже підніс був піалу до вуст, вихлюпнув горілку в арик і заплескав у долоні:
— Золоті слова, товаришу агроном, золоті слова! Ми теж не любимо пити!
Під'їжджаючи до польового стану сьомої бригади, я ще здалеку помітив гурт людей.
Бригадир Урман-ака щось говорив і розмахував руками. Забачивши мене, він побіг назустріч:
— Товаришу агроном! Розкажіть цим людям про значення компосту. Вони відмовляються його застосовувати.
— Будь ласка, про що може бути мова! — Я зіскочив з мотоцикла і, відкашлявшись, почав — Хто проти компоту, той проти себе. Що таке компот? Це вітаміни і калорії. Крім того, це дуже смачно. Чим більше фруктів у компоті — тим краще. У нас у Фергані, наприклад, компот роблять із свіжих і сушених абрикос, вишень, персиків та інших ягід. Шановний Урман-ака правильно робить…
Закінчити мені не дали. Хоч я ніби нічого смішного й не казав, усі почали реготати. Декотрі навіть за животи хапалися.
Подивився я на них і собі засміявся. А що мені лишалося робити?
Потім я дізнався про свою помилку: Урман-ака говорив не про компот, а про компост.
А компост, виявляється, — це звичайний гній, витриманий до стану бродіння.
Відтоді я не їздив у сьому бригаду.
БОРОТЬБА З НЕБЕЗПЕЧНИМИ ШКІДНИКАМИ
Ех, побачили б мене зараз шановні Атаджан Азизович і Кабулов! Подивилися б, як я керую цілим відділенням радгоспу, як роз'їжджаю на новенькому мотоциклі «ИЖ-56», і ахнули б. А хлопчаки ті взагалі від заздрощів луснули б. А що як написати листа в школу? От здивуються, мабуть. А може, пишатися будуть: ось, мовляв, який у нас Хашимджан — у люди вийшов!
Я сів і написав два листи. Одного мамі, щоб не хвилювалася й не скучала, а другого — в школу.
ПАЛКИЙ ПРИВІТ ВІД СЛАВНИХ ТРУДАРІВ КВІТУЧОГО ГОЛОДНОГО СТЕПУ!!!!!!!!
Атаджане Азизовичу, ви казали, що я не зможу стати ні агрономом, ні інженером, якщо не буду знати алгебри, геометрії і рідної мови. Ви можете мені не вірити, а я є агрономом. Відділення у мене найпередовіше, складається з дванадцяти бригад. А землі у нас тисячу і ще двісті гектарів. План ми будь-що виконаємо на цілих сто процентів і ще, може бути, одержимо ордени. Отоді й побачимося,
З привітом агроном Хашимджан Кузиєв!
Агрономом бути, звичайно, добре. Погано лише те, що кожен знає, як і що йому слід робити. Нікому нічого не накажеш. Хоча б ледаря якогось знайти, вилаяти його добренько! Але ж немає в цих краях ледарів.
З такими думками я брів ділянкою другої бригади, як раптом побачив чоловіка, що біг назустріч. Це був Мурадхан-ака, бригадир. Він навіть не біг, а наче летів, перестрибуючи через ряди бавовнику, дуже нахилившись уперед. У мене чомусь зассало під ложечкою. Схотілося круто обернутись і — навтьоки. Може, цей чолов'яга провідав, що я ніякий не агроном, а учень шостого класу і що диплом у мене не справжній?