Джура Джуман дотримав слова. Вірші надрукували на найпочеснішому місці — на четвертій сторінці газети, серед різних важливих оголошень. Тоді я приніс нові, ті, що назбирав попід вікнами поетів або вивудив а їхніх кошиків для паперів.
Джура Джуман виправив дещицю орфографічних помилок, і нові вірші теж надрукували. Тепер я обідав без послуг моєї чарівної шапочки. Поважно сідав за стіл, замовляв, чого душа забажає, і розраховувався своїми власними грішми.
Так, сонце моє нарешті зійшло. А дома, певно, і гадки не мають, що я став поетом. Напишу лишень Арифові листа. Він завжди робив мені добро, а я його зобижав. Отож і пробачення попрошу. І повідомлю, що тепер я поет, правда, прізвище трохи змінив: став Хашимджаном Кузи. А ще напишу, що дуже скучив за мамою, що вона мені сниться кожної ночі.
Одіславши листа, я зібрав свої останні вірші і пішов до редакції. Джура Джуман зустрів мене біля дверей.
— А-а, поет! — сказав він, дивлячись на мої черевики. — Вчасно прийшли, юначе. Дуже вчасно.
«Он як, уже й на «ви» перейшов!» — подумав я сам собі. А вголос спитав:
— Щось трапилося, Джумане-ака?
— Зараз узнаєте. Посидьте хвилинку.
Мені чомусь стало холодно на душі.
Скоро Джура Джуман повернувся. За ним до кабінету впхалися Сайдулло-ака, Еркін Хамід, Ташкин Абід, Захід Тухта й інші поети — всі, в кого я бував дома.
— Ви самі написали вірш «Рідний край», що його публікувала наша газета? — спитав Джура Джуман, пильно дивлячись мені в очі.
— Звичайно, сам!
— Це брехня! — вигукнув Сайдулло-ака. — Це мої вірші.
— Хто написав поезію «Про тебе співаю, бавовняре»? — знову спитав Джура Джуман. Він зблід, як крейда.
— Я сам писав. Своєю власною рукою.
— Ах, он як! — заволав Еркін Хамід і, враз пригнувшись, пішов на мене. — Я доведу тобі, хлопче, що де мої вірші, а не твої!
— Шахрай!
— Плагіатор!
— Дармоїд!
— Нахабний злодюжка!
— Ледар! — летіло в мене з усіх боків.
От дивні люди! Самі викидають вірші, а коли людина знайде їх, чистенько перепише й надрукує в газеті, — це їм не подобається.
Поети повільно оточували мене. Я проте встиг надіти чарівну шапочку, і тільки мене й бачили — вислизнув у коридор. Смикнувши мимохідь бюрократа-вахтера за одвислого вуса, я вискочив надвір.
Знову погасло моє сонце.
ЧИ ІСНУЮТЬ ЛЮДОЇДИ?
Я цілий день не вилазив із комори, де зберігалися готельні подушки, простирадла, ковдри і матраци. То спав, то ходив з кутка в куток і все думав про своє невезуче життя. Потім це набридло мені. «Невже я не знайду собі кращої роботи? Подумаєш, поет!»
Взяти хоча б цю Етібар Умарівну, готельну адміністраторку. Дивиться на всіх, як кішка, ладна щомиті схопити роззявкувату мишу. Ще й хабарі бере. Я сам бачив. Хто б не прийшов до готелю, тільки й чуєш від неї: «Місць немає, не було й не буде!» Насправді ж половина готелю пустує.
— Дуже просимо вас, дівчино, найдіть нам два місця! Здалеку приїхали, ніде переночувати! — благають гості.
Етібар Умарівна довго дивиться на них своїми телячими байдужими очима. Потім знехотя каже:
— Раніше ніж через п'ять днів жодне місце не звільниться…
Її мовою це означає: «Дайте п'ять карбованців, матимете одне місце. Дасте ще п'ять — ще одне місце буде».
Звичайно, не всі розуміють її кошачу мову. Але хто меткіший, той одразу змикитить. Закладає в паспорт п'ять або десять карбованців і дуже ввічливо подає адміністраторці.
— Шарифа! — гукає тоді Етібар Умарівна ліфтерші. — Проведи наших дорогих гостей у сто сьомий номер. Пощастило вам: щойно звільнився номер!
Чому б мені, скажімо, не відучити Етібар Умарівни від поганої звички брати хабарі? Вірші кожен може писати, а допомогти приїжджим — спробуй лишень! А я зумію це зробити, бо на голові в мене моя чудесна-пречудесна шапочка!
Я написав цидулочку і всунув її в кишеню адміністраторці. «Вельмишановна Етібар-апа, — писалося в ній, — будьте обережні! Уже цілий тиждень за вами стежить переодягнений міліціонер. Він знає про всі ваші штуки!»
Етібар Умарівна полізла до кишені по хусточку й помітила записку. Брови її затремтіли, як хвостик у мишеняти, що забачило грізного кота. Телячі сонні очі зробилися круглими і забігали з боку в бік. «Хто з цих людей переодягнений міліціонер?» — питалися вони, перебігаючи з одної людини на іншу.
— Пильнуйте, він стежить за кожним вашим кроком! — прошепотів я, майже впритул підійшовши до Етібар Умарівни.