— Буває, — посміхнувся Ібн-Галі. — Постарайся заснути, мій любий.
— Підождіть, не спіть, мені треба з вами поговорити, — сказав я тихо.
Халі і Галі посхоплювалися з ліжок і дивилися один на одного.
— Тисяча бісів з Берега Слонової Кості! Присягаюся вершинами Гімалайських гір, я чув якийсь голос! — вигукнув Ібн-Халі.
— Та не лякайтесь, це я.
— Хто ви, хай вам біс? — спитав Ібн-Галі, розгублено поглядаючи на свого товариша.
— Я славетний узбецький чарівник Хашимджан Кузи.
— Чарівник? Це вже цікаво, — потер руки пан Ібн-Галі. — Може, пан чарівник зволить явити нам свій лик?
— Будь ласка. — Я зняв з голови чарівну шапочку. — Якщо ви приймете мене до гурту, ця чарівна шапочка стане нашою, спільною.
— Що ж, непогана пропозиція, як ти гадаєш, Халі? — сказав Ібн-Галі, посміхаючись. — А що ви ще можете запропонувати, пане чарівник?
— Все, що забажаєте. Будь-яку річ умить дістану. Просто зі складу.
— Так. А в яких стосунках ви з географією?
— В найкращих. Я її знаю, як свої п'ять пальців.
— Чудово, юний чарівниче. Ви не проти, якщо я задам вам кілька запитань?
Я страх не люблю відповідати на питання: ану як не зможу відповісти? Але діватись було нікуди. Подумав трохи і сказав байдужим голосом:
— Задавайте. Якщо вже вам так хочеться задавати запитання.
— Прекрасно! Підійдіть до карти, юначе, і покажіть, нам найменше озеро в світі.
Я підійшов до карти. Вона вся була розмазана якимись блакитними, жовтими і зеленими фарбами.
— Тут немає ніякого озера, — сказав я з жалем. — Напевно, ваша карта дуже стара. Або ж ці озера давно вже висохли.
— Не виключено, — погодився дядечко Ібн-Галі. — Може, ви по пам'яті назвете нам найбільше озеро світу?
— Знаєте, — сказав я, не довго думаючи, — я погано запам'ятовую назви річок, морів та озер. У мене навіть довідка була…
Нараз Ібн-Халі рішуче встав з місця і сказав твердо:
— Покладіть, будь ласка, вашу шапочку в кишеню.
Я обережно склав шапочку-невидимку і сховав у кишеню.
Ібн-Халі надів костюм, причесав своє чорне кучеряве волосся білим гребінчиком (мабуть, із слонової кості), сів у крісло біля столу. І на мене посипався цілий град запитань. Наче я був не просто учнем шостого класу, до того ж трієчником, а справжнім професором.
— Скільки народностей живе в Африці?
— Скільки років існує наша планета?
— Скільки островів входить до складу Індонезії?
— Скільки метрів сягає найглибше місце Атлантичного океану?
— Яка загальна кількість населення нашої планети Землі?
Я не помітив, як витяг з кишені шапочку і втер нею піт з лоба. Дядечко Ібн-Халі чомусь злякано вмовк і пішов у другу кімнату, щільно причинивши за собою двері.
— Дуже шкода, пане чарівник, — зітхнув дядечко Галі, — судячи з усього, ми не зможемо узяти вас з собою…
— У мене жахлива пам'ять, — сказав я ледь не плачучи. — Крім назв, я ще погано запам'ятовую цифри. До того ж у мене є довідка!
— Охоче вірю. Але людина без пам'яті, тим паче без знань, нічим не може прислужитися в наших мандрах.
— Ну будь ласка, візьміть мене з собою. Я вам пригоджусь. І потім… у мене ж чарівна шапочка.
— Зайвий вантаж — нам велика завада, — похитав головою дядечко Ібн-Галі. — А досягти успіху з допомогою чарівної шапочки нам, відверто кажучи, було б нецікаво.
— Я б вам чай кип'ятив, обіди готував, прав…
— Спасибі, хлопчику. Але все це ми звикли робити самі. Такі закони життя відкривачів невідомого.
— Пробачте, що перешкодив вам відпочивати. — Я встав і усміхнувся. Я усміхнувся, а сльози гірким клубком застряли в горлі, заважали дихати.
Мандрівник Ібн-Галі поляскав мене по плечу:
— Не журися, чарівниче, ти ще намандруєшся вдосталь.
А пан Ібн-Халі виглянув у двері і покликав свого друга, кидаючи сторожкі погляди на мою чарівну шапочку.
— Прощавайте, панове Ібн-Халі і Галі, — прошепотів я, виходячи в коридор. — Можливо, ми з вами ще зустрінемось. Якщо на вас раптом нападуть людоїди…
Але ці слова я сказав уже на східцях, і, звичайно, великі мандрівники не почули їх. Спершу я пожалкував за цим, а потім подумав: «Може, це і добре, що не почули? Адже ніхто не знає, є тепер людоїди чи ні. А якщо не існують і якщо немає потреби битися з ними на шпагах, то який сенс іти в мандрівники? У нас і гори є неподалік від нашого кишлаку, і річка, і змії усякі трапляються…»
ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ ГОЛИ І ПОЛАМАНІ РЕБРА
Я йшов, куди очі бачать. Мене не радували ні прохолодний вечір, ні святкові вулиці, ні лотки з морозивом, ані автомати з газованою водою. Невже я так і не прославлюся, нікого не подивую своїми подвигами? Куди не поткнуся — самі невдачі. І ніхто мені не допоможе, ніхто нічого не порадить. Навіть чарівна шапочка.