— Той самий Жираф, — усміхнувся я. — А шия у мене витяглася тоді від болю. Тепер усе минуло, і шия стала нормальна.
Машина тихо їхала притіненими, политими вулицями, на яких блищали, просотавшись крізь зелень, навкісні промені сонця. Хасан і Хусан по груди висовувались у вікна, показували один одному будинки, які споруджував їхній тато, сперечалися, сміялись.
А мені було сумно.
Саїд-ака добра, хороша людина. Відвідував мене в лікарні, привозив гостинці. Тепер ось хоче влаштувати на роботу. Щиро бажає добра. Чи ж зумію я віддячити йому? Чи стану, коли виросту, і я отакою доброю чуйною людиною?
Саїд-ака жив на околиці міста. Будинок, видно, спорудили недавно — одну стіну, що виходила на вулицю, було ще не поштукатурено. Біля голубих воріт, що рябіли прикладами з арифметики та написами «Хасан + Хусан», лежала купа гравію.
— Не встиг під'їзд до будинку зацементувати, — сказав дядько Саїд. — Руки не доходять. То захворів, тепер — невідкладна робота. І не скоро, мабуть, закінчу…
Дома в дядька Саїда все було механізовано. Хасан натне на якусь кнопку, і ворота відчинилися. Біля умивальника стояв щиток з кнопками. Натиснеш червону — гаряча вода ллється, голубу торкнеш — будь ласка, холодна. А натис обидві кнопки, і потекла тепленька водичка.
Механізована була, напевно, і Фатіма-апа, дядькова Саїдова дружина: як заговорила, побачивши нас, так уже й не вмовкала. Наче в ній працював маленький транзисторний приймачик, який ніколи не вимикався. Але й страх яка добра була Фатіма-апа. Про мене піклувалася дужче, ніж про своїх «Хасан+Хусан». Пригощала яєчнею, смаженим м'ясом, лагманом, шурпою…
— Хай пошле тобі аллах доброго здоров'я, синку, — примовляла вона без угаву, — береже тебе від лихої пригоди, від поганих очей і недобрих людей…
Я дуже полюбив її, тітоньку Фатіму. І цілими днями залюбки слухав її нескінченну мову. Лише раз якось вийшов на люди, ходив на футбол. Наш славний «Шолікор» грав з командою «Велосипедист» і програв з рахунком 4:1.
Але я на поле не вийшов — не потягло. Так і ввижалося, що до мене кинуться одразу всі футболісти і штурхатимуть своїми важкими бутсами. Уявив таке і хутенько подався геть зі стадіону. Видно, не скоро тепер знову захоплюся футболом…
— Давненько ждемо вас, давненько! — вигукнув Алімджан Алімджанович, головний інженер будівництва, і обняв мене за плечі. — Доручаємо вам, дорогий, комсомольсько-молодіжну бригаду чотирнадцятої дільниці.
Я хотів подякувати, але головний інженер перебив мене:
— Все знаю, дорогий. — Він потис мені руку. — Саїд-ака розповідав про вас. Його рекомендація для нас — усе!.. — Помовчавши, він додав: — Коли зможете вийти на роботу, дорогий?
— Хоч завтра. Бажаємо успіхів.
Вийшовши з управління, я довго тинявся по будівництву. Кінотеатр на дев'ятсот шістдесят місць. Дитсадок. Магазини. Багатоповерхові будинки. Будинки, будинки… Тут буде й мій. Він буде вищий від найвищого, гарніший від найгарнішого будинку в місті. Глянуть на нього перехожі й ахнуть.
«Дивіться, дивіться, який будинок звів Хашимджан Кузиєв, той, що приїхав до нашого міста з Ферганської долини! — вигукнуть вони. — Молодець, Хашимджане, честь і слава тобі!»
«А ви як думали? — скажуть інші. — Хашимджан своїх слів на вітер не кидає. Поспорив з математиком Кабуловим та директором школи Атаджаном Азизовичем — і ось вам, довів своє».
«А пам'ятаєте, що казав цей директор, як там його… Атаджан Азизович? Смішно навіть згадувати…»
Ех, дорогий Саїде-ака! Якби ви знали, як тільки виручили мене. Ніколи не забуду вашої ласки. Що забажаєте, те й зроблю. План ваш, скажімо, допоможу виконати. Хасана і Хусана в кіно водитиму. Ще… А ще я можу заасфальтувати під'їзд до вашого будинку, на що у вас не вистачає часу.
Я вибіг назустріч самоскидові, навантаженому розчином цементу.
— Егей, шофер, зупиніть машину!
— В чім річ, товаришу?
— Я інженер чотирнадцятої дільниці. Викопую особливе доручення Алімджаиа Алімджановича. Цей цемент ми зараз відвеземо в одне місце.
— Не можна, товаришу, — похитав головою водій. — Розчин цей призначено…
— Було призначено, — перебив я його. — А тепер він потрібен в іншому місці. Зрозумів? А з вашим начальником я сам поговорю. Рушаймо, не бійтесь.
Я знав, що вдома нікого немає. Саїд-ака на роботі, тітонька Фатіма пішла на базар, а Хасан плюс Хусан у школі, ума набираються. Ото зрадіє дядько Саїд, коли повернеться з роботи і побачить, що я сам зацементував усю дорогу перед будинком. Що-що, а цю роботу я постараюся зробити на славу, як справжній інженер.