Від імені групи учнів Хашимджан Кузиєв.
Я перечитав написане. Добряче вийшло. Тільки от боязко нести Атаджанові Азизовичу. А що як розсердиться?
Довго сидів я, не знаючи, що робити. Потім вирішив: «Що буде, те й буде». Заплющив очі і вскочив до приймальні.
Секретарка встала мені назустріч.
— Ти куди, хлопчику?
Я рвонув на себе двері. І ось вона, директорська.
— Що трапилося, Кузиєв?
— Добрий день…
— Ну… добрий день.
… Заява моя Атаджанові Азизовичу, звичайно, не сподобалася. По-перше, соромив за помилки і цілу годину втовкмачував мені, наскільки важливі предмети, які я пропоную зпяти. Він говорив і про те, що людина, яка не оволодіє ними, не стане ні вчителем, ні агрономом, ні інженером.
— І взагалі, — сказав директор, — людина без знань, надто в наш час, це нуль, порожнє місце.
— Неправда, — сказав я. — Он дядечко Анарбай ніде не вчився, а працює агрономом.
— Так, але коли він хотів учитися, почалася війна. Анарбай-ака відклав підручники і взяв до рук автомат, щоб захистити нашу країну від фашистів. Крім того, він усе життя вирощував бавовник. Досвід — це теж певні знання…
Директор говорив і говорив.
«Краще б щодня по голові кочергою били, ніж зубрити ненависну алгебру!» — подумки казав я собі.
Атаджан Азизович відкинувся на спинку стільця, витер хусточкою чоло і шию, потім випив дві склянки води й сказав:
— Можеш іти, Кузиєв!
А прикрощів не поменшало. На першому ж уроці я одержав двійку з алгебри! А я ж так старався, щоб учитель мене не помітив, так старався… Навіть під парту сховався, а Кабулов, учитель математики, тут як тут:
— Ану сядь як слід, Кузиєв!
Я сів. Але вчителеві й цього мало:
— Скажи-но, Хашиме, що ми проходили на минулому уроці?
Бачите, тут мене звуть не Хашимджаном, а просто, без усякої поваги — Хашимом. І чому це саме в мене треба питати, що проходили на минулому уроці? В класі тридцять учнів, можна спитати і в когось іншого.
Я легенько штовхнув Арифа. Але він удав, ніби не помітив цього.
— Ми слухаємо тебе, Кузиєв, — знову, вже нетерпляче, сказав учитель.
Я з усієї сили стусонув Арифа ліктем під бік. Він голосно гикнув і щось забурмотів. Я став повторювати за ним.
— Вчора проходили ранні значки і рівняння…
Клас так і виліг од сміху. Я подивився на всіх — і сам зареготав.
Виявляється, замість «рівнозначних рівнянь» я змолов казна-що.
— Ясно, Кузиєв. Сідай, — сказав учитель і додав: — Двійка!
Ото вже як не повезе, так не повезе. І мама лає, і директор, і Кабулов двійки ставить. Краще зовсім не родитися, ніж отак мучитись…
Арифа я наздогнав під чинарою, що росте біля чайхани. Зараз узнає, як підводити товаришів.
— Ей, зажди-но! — крикнув я, підбігаючи до нього.
— Чого тобі? — обернувся Ариф.
— Хочу спитати, навіщо ти моє цуценя бив.
— Яке цуценя? У тебе ж немає цуценяти!
— Моє цуценя, що тепер стало псом.
— Коли я його бив?
— Торік. Ось так дав йому по голові! — І я показав, як він це зробив.
Арифова тюбетейка відлетіла далеко вбік. Але він не побіг за нею, як те було раніше, а підскочив до мене й теж заїхав по вуху. Потім я йому дав, потім — він мені, ну й пішло!
Нагодилися хлопці. Одні заступилися за Арифа, інші — за мене. З півгодини ми борюкалися. Викачалися в пилюзі, порозпанахували сорочки, порозквашували один одному носи. Мені теж добряче перепало. Але я був радий, що провчив зрадника. Не буде надалі сам усі п'ятірки загрібати. І товаришів хай не кидає в біді, а по-чесному ділиться знаннями, якими напхана його голова.
Я весело йшов закушпеленою вуличкою і співав пісеньку «Хай завжди буде сонце». А сам думав: «Ось зараз прийду додому, попоїм жирного плову — мама його смачно готує! — увімкну телевізор і приляжу на тахті. Буду дивитися матч збірна СРСР — Бразілія. Чим погане життя?!»
На хвіртку зсередини було накинуто ланцюжок. Звичайно я просуваю руку й скидаю його. Але сьогодні це не вийшло. Поверх ланцюжка висів ще замок. От тобі й маєш!..
Я зазирнув у щілину. За хвірткою причаїлася мама. В руці вона тримала кочергу, як шаблю. Я відскочив на безпечну відстань. Мама відчинила хвіртку і, поглянувши на мене, гірко спитала: