Сам у всьому винен. Погодився, коли бабуся запропонувала стати блазнівським учнем Янгока. Адже, якби я не погодився, вона б силою мене не примусила. Але я хотів дізнатися таємниці мулли та ще й за сестричку помститися. Тому пішов, хоч міг усе це вияснити якимось іншим шляхом. А таємниць у мулли, виявляється, майже ніяких: дурить людей, як уміє, та й усе. Взяти б та покликати міліціонера: заарештуйте, мовляв, цього чоловіка, він злодій і шахрай! Але не такий простачок цей мулла Янгок. Скаже: «Доведіть, що я злодій і шахрай. Я нікому поганого не зробив. Чесно служу аллахові. Ви мене обмовляєте, тому що хочете утаїти свою провину: ви убили мого віслючка, єдиного, улюбленого, незабутнього віслючка!» Гляди й пошиюся в дурні. З муллою не варто зв'язуватись, а якщо вже зв'язався, треба довести діло до кінця. Треба повернутись до Янгока, попросити пробачений, вдати, ніби зрозумів свою помилку, й покаявся.
Порішивши так, я повеселішав, навіть голова перестала боліти. Взяв гроно винограду й рушив у дорогу. Йшов я швидко й весело, але чим ближче підходив до склепу, настрій гіршав і гіршав. Хотілось повернутись назад або принаймні сьогодні не йти до Янгока. І тут я згадав чарівну шапочку.
— Скажи, дорога, чи варто зв'язуватися з цим муллою Янгоком? Адже його все одно рано чи пізно викриють. Не я, то інші.
— Та воно-то так. Але хіба мулла Янгок не побив тебе, Хашимджане?
— Побив. Та ще й дуже!
— А ти хіба прощав, коли тебе лупцювали у нечесній бійці, Хашимдяшне?
— Ні, не прощав. Щоправда… Арифові простив, але ж я сам стільки разів кривдив його ні за що ні про що…
— От бачиш! А муллі Янгоку, виходить, можна тебе лупцювати безкарно, так, чи що?
— О ні! Я присягався поквитатися з Янгоком!
— Навіщо ж тоді ламати голову? Чи боїшся?
— Я? Боюся? Ти ще мене не знаєш, дорога! Я його… Та я того Янгока, як горіх, розколю. Але на всяк випадок, дорога… — Я швиденько надів шапочку й прошепотів — Угорі небо, внизу земля…
— Ти правильно вирішив, Хашимджане, — гукнула зверху шапочка, — не треба лізти на рожен!
Я швидко збіг кам'яними сходами нагору. Двері в дім були прочинені, і звідти долинали приглушені голоси. Я тихо ввійшов у похмуру кімнату.
Мулла Янгок сидів на м'яких шовкових подушках. Перед ним, схиливши голову, стояв горбань. Відтоді, як я убив змію, його тут не видно було. Я подумав навіть, що він поїхав на завпеди разом зі своїм дружком мюридом, — тим, що зі шрамом.
— Довго ти гуляв, Балтабаю! Я вже і не сподівався тебе побачити, — невдоволено говорив мулла Янгок.
— Два тижні вештався по кишлаках, доки зібрав усі борги, що належать вам… — відповів горбань. — А ви ще й невдоволень.
— Де гроші? — одразу стенувся Янгок, мов тигр, що ладен плигнути на жертву.
— Ось вони. — Балтабай простяг муллі гроші, загорнуті в хусточку.
— Це все? — спитав Янгок, недовірливо оглядаючи Балтабая.
— Копійка до копійки, ака. Дехто розплатився продуктами, то я лишив їх вашим жінкам. У кишлаку Айтене і Культене. М'ясо, рис там, борошно…
— Даремно ти брав продукти, Балтабаю. Якщо все віддавати жінкам, то нам ніколи не вибратися з цього закутка, дитино моя.
— Я не міг інакше, Янгок-ака. Або бери продукти, або нічого не дають.
— Треба було налякати гнівом аллаха.
— Лякав, Янгок-ака, лякав, та мало толку — не лякаються.
— Ох, сину мій, тяжкі часи настали: немає у людей страху. Боюся, що однієї чудової днини візьмуть вони нас та й проженуть звідси. Треба якнайшвидше наскладати грошенят і зникати.
— Золоті слова, дорогий братику. Час накивати п'ятами. Бо, схоже, запахло смаленим…
— Ти про що? По обличчю бачу, є в тебе щось на думці. Сідай ближче, Балтабаю, розказуй…
— Невтішна розповідь буде, братику, — почав Балтабай.
— Та кажи-бо швидше!
— Виконуючи ваше доручення, брате мій, я обійшов тридцять три кишлаки і так, крок за кроком, дістався до Мирзаабада…
— Ти був у Мирзаабаді?
— Саме так. Там у мене родичі живуть. Вони розповіли, що з Фергани приїжджав слідчий, розпитував про якогось шахрая, на прізвище Уразаєв, котрий років два-три тому втелющив якомусь простакові замість тисячі карбованців п'ять настільних календарів.
Мулла Янгок підхопився з місця й схвильовано забігав по кімнаті.
— Випливло! О боже, випливло! І звідки вони взнали моє прізвище?
— То це ви? — вдавано здивувався Балтабай. — Я й гадки не мав!
— Не прикидайся дурником, Балтабаю! — спалахнув мулла Янгок Уразаєв. — За шахрайство дадуть найбільше п'ять років тюрми. Це тобі не вбивство, дитино моя…