Що ближче підходив Янгок до дверей, то швидше я задкував, а коли клацнув замок — я був уже надворі.
Набравши повні груди свіжого повітря, я полегшено зітхнув. Тепер я знав, що мені робити. Я доведу всім, що мулла Янгок, любитель гостро наперченої шурпи з баранини і «святий, що проганяє різних дивів», — ніякий не мулла і не святий, а звичайний шахрай, який прилаштувався біля могили Узункулака. Аби лиш бабуся мені не перешкодила та Закір пристав до моєї компанії. Бо самому-таки моторошно, адже ворог у мене підступний…
ВЕРХИ НА ЖОВТОМУ ДИВІ
Дома була радість — повернулася Донохон. Вона знову могла бігати, плигати. Сестричка кинулась мені на шию і защебетала про те, який у них був гарний лікар: приносив їй щодня цукерок, грався з нею навіть у ляльки, і вона тепер не боїться лікарів, більше того, коли виросте, сама неодмінно стане лікарем, тому що лікарі — найкращі люди на світі.
Бабуся стояла неподалік, слухала балаканину Донохон і скоса поглядала на мене — мабуть, хотіла спитати, чого я знову заявився.
— Тебе не лікарі врятували, Донохон, — сказав я лагідним голосом. — Тебе врятували гарячі молитви тітоньки Сарохон та дідуся мулли Янгока. — Самі розумієте: все це я казав, щоб приспати бабусину пильність.
— Але ж лікарі зробили мені операцію! — вигукнула Донохон.
— Бачиш, операцію вони зробили після того, як дідусь Янгок вигнав з тебе злих духів — жовтих дивів, — сказав я, непомітно стежачи за бабусею.
Та вдоволено слухала, не відчуваючи, що я кепкую. А я ще дужче розпалювався, дивуючи Донохон своїм красномовством. Я вмовк, та коли бабуся пішла, шепнув сестричці, що йду до Узункулака, і вискочив надвір. Хоч би застати Закіра. Мені по заріз потрібна його допомога. Якщо він піде зі мною, я не злякаюсь. Хай нічого не робить, аби лиш був поруч. Усе інше я сам зроблю.
Закір зустрів мене не дуже привітно.
— Чого тобі, я вже спати зібрався? — спитав він незадоволено.
Я мовчки глянув на сонце, яке ще висіло над обрієм, і буркнув:
— На добраніч, сину мій! — і повернув назад, наче збирався йти геть.
— Зачекай! Прийшов, то кажи чого.
— Ти ж спати налагодився? Покличу Арифа, без тебе обійдемось.
— Годі комизитися, скажи, чого хотів, — учепився за рукав Закір.
— Гаразд, слухай. Тільки про все, що зараз почуєш, — ані слова, ясно?
Закір кивнув головою.
— Сьогодні з лікарні повернулася моя сестричка. Вона каже, що бачила в заростях біля ковбані жовтого дива і після цього захворіла.
(Щоб дістатися до станції, Янгок має перейти місточок біля ковбані. Там я й вирішив його підстерегти).
— А не дурить вона? — засумнівався Закір.
— В тім-то й річ, що не дурить. Я й сам учора бачив дива. Ніс мішок за плечима…
Закір одвів мене вбік і таємниче прошепотів:
— Тепер вірю! Я чув, що диви завжди ходять з мішками. І знаєш, що вони в них носять? Кізяки!
Я так і впав зо сміху: ну й Закір, завжди якусь дурницю вигадає!
— А ти не смійся! Минулого року тітонька Сарохон розповідала. Йшла вона якось повз ковбаню, гульк — сидить на купинці хлопчик, схожий на Мирабіддин-ходжу. Сидить і плаче. Тітонька спитала, чого він плаче, а той ще дужче реве. Пожаліла його тітонька, взяла на руки. Він був легенький, як пташка. Посадила хлопчика на плечі й пішла додому. А хлопчик, що не крок, важчав і важчав, далі несила вже було його нести.
«Злізай, синку, пройди трохи пішки», — сказала тітонька, глянула через плече, а там замість хлопчика — мішок. І в тому мішку кізяки!
— Це не інакше, як витівки дива. Ось тому я хочу відлупцювати його сьогодні.
— Що? — вирячив очі Закір.
— Хочу відлупцювати, — сказав я ще раз. — Можеш піти зі мною. Доведеш, що й ти не боягуз.
— А я… вночі… книжку хотів почитати… — промимрив Закір приголомшено.
Я наперед знав, що він так легко не погодиться піти зі мною.
— Як хочеш, — знизав я плечима, — мені здавалося, що такий хоробрий і сильний хлопець, як ти, не відмовиться полічити диву ребра. Подивись на свої м'язи — ти ними п'ятьох дивів у баранячий ріг скрутиш!
Закір вдоволено подивився на свої м'язи.
— Я можу взяти й Арифа, — сказав я. — Він, звичайно, слабіший за тебе, але, чого не буває, теж, може, прославиться…
— Отже, ти хочеш, щоб я полічив диву ребра? — спитав Закір, випинаючи груди.
— Та чого? Я й сам упораюся. А ти будеш ніби за суддю. Ну, ще, може, я схочу пити, то водички подаси…