— Згода! — Закір по-богатирськи розставив ноги і щосили ляснув рукою по моїй долоні. Та згодом знову засумнівався — А що як див виявиться дужчим від нас? Візьме й занесе на небо…
— Не бійся, не занесе. Але на всякий випадок захопи з собою мотузку. Я прив'яжу тебе до дерева.
— Гаразд, — охоче погодився Закір.
Потім він збігав додому, відпросився у матері на цілу ніч: сказав, що піде до Арифа російську мову вчити.
Що вдієш, довелося збрехати. А то б його не пустили. Та ще зі мною! Та ще на бійку з якимись дивами. Але Закір — молодець і на ніч відпросився, і дещо з собою виніс: мотузку, довгого, як шабля, кухонного ножа, сучкувату кизилову палицю і харчу — дві перепічки, огірків та помідорів. Це в нього взагалі добряче вийшло.
Ножа я лишив Закірові («Якщо див тебе зачепить, рубай йому голову!»), а сам узяв палицю.
Коли ми дісталися до ковбані, почало смеркати. Ми обладнали місце під кривим деревом джиди («Сюди ти мене прив'яжеш, друже…»), зробили з трави лежанку і зачаїлися в засідці. Праворуч нас прикривали великі, порослі мохом валуни, ліворуч — ковбаня, а попереду — місток через річку. Хто б тут не пройшов, ми б усіх побачили.
— Я прив'яжу тебе до дерева трохи пізніше, — пообіцяв я Закіру.
Він нічого не відповів, навіть не обернувся на мій голос. Очі його тужно дивилися на кишлак, що сяяв безліччю яскравих вогників. З вітром долинало до нас мекання овець, мукання корів, брязкіт відер, жіночі голоси.
Незабаром усе стихло, просто над нами став повний місяць, освітивши моріжок і кущі. Шум ріки стало чути дужче. Щось ухнуло в кущах і вмовкло.
— Якщо ти комусь розкажеш про те, що тут побачиш… — почав я з погрозою в голосі, не зводячи очей з мосту, — тоді знай…
Коли з кимось розмовляєш, страх відступає. Тож мені хотілось чути голос друга. Та замість відповіді я почув хропіння. Мій друг, товариш і помічник За-кір спав супокійним богатирським сном. Першої миті я хотів луснути його по маківці, але потім стало шкода Закіра. «Хай поспить, — вирішив я. — Важливо те, що він пішов зі мною. Боявся, а пішов. Може, не хотів, щоб я сам наражався на небезпеку, а може, й справді сподівався позмагатися з дивом».
Я подумав-подумав і надів чарівну шапочку.
— Ти чого тремтиш, Хашимджане? — спитала вона.
— П-промерз…
— Боїшся?
— П-правду кажучи, шапочко моя, трошки боюся…
— Не бійся. Боягузливі ніколи не досягають мети, Хашимджане. Пам'ятай про це.
Я стис палицю в руках і крадькома пішов до містка. Вітер шурхотів прибережними очеретами, вода тихо жебоніла в річці, місяць спокійно висів над головою. Довкола ані душі.
З півгодини посидів в заростях і вернувся до Закіра. Він скинув з себе куртку, розпростав руки і тоненько свистів носом. Я поправив йому голову, щоб — не дай боже! — не злякав мого «дива» своїм хропінням, і приліг поруч. Наближалась, мабуть, північ, бо змагав сон. Може, я й заснув би, коли б раптом не почув обережних кроків. Іде! Я схопився на ноги, міцно стискаючи в руках палицю. Тримайся, Хашимджане! Пора помститися за твою сестру Донохон, за бідного хлопця в картатій сорочці і за все, за все!
Я вийшов назустріч тіні, яка несла в руці щось важке, і крикнув охриплим від хвилювання голосом:
— Стій! Хто йде?
«Див» зупинився, злякано озирнувся довкола і, нікого не побачивши, дуже здивувався:
— Хто там?..
Так і є, я не помилився — це був мулла Янгок. Його голос я впізнав одразу.
Поборовши збентеженість, Янгок рушив далі.
— Кому я сказав «стій»?! — я вибіг до містка і заступив «диву» дорогу.
Він зупинився кроків за десять від мене.
— А хто це сказав? — вирішив схитрувати Янгок. Або ж думав, що йому вчулося: адже він нікого перед собою не бачив.
— Я сказав! Людина. — Тепер мені було не страшно. Єдине, що турбувало мене, — це мій голос. Якщо Янгок його впізнає, все може луснути.
— А чому тоді тебе не видно? — допитувався Янгок.
— Не твоє діло, — відповів я. — Сам скажи, хто ти такий: жовтий чи чорний див?
— Я мулла Янгок, а не див.
Я підійшов ближче і зупинився як укопаний: на Янгокові не було його пошарпаного чапана і поруділої від бруду чалми. Вусів і козлячої бороди теж не було. Смугастий сірий костюм, краватка, новенький фетровий капелюх, насунутий аж на очі…
— Це ти, мулла Янгок? — спитав я. — А де ж твоя борода?
— Я ще надто молодий, щоб носити бороду, — відповів він. — Мені ще сорок два роки.
— Он як?! Але ж ти мулла?
— Був муллою, та минулося, — хихикнув Янгок, потім раптом заквапився — Вибачте, я дуже поспішаю.
— Стій! — крикнув я і, підійшовши до Янгока збоку, постукав палицею по його спині. — Кидай чемодан! Зараз ми подивимося, що там у тебе: кізяки чи голови безневинних людей, яких ти вбив.