— Дивись! Оце поле, — він обвів рукою довкола, — засіяли ми самі. Шестеро хлопців. Самі зорали, самі обробляємо і самі будемо збирати врожай. Всього тут десять гектарів землі.
— Зрозуміло. А агроном вам не потрібен? Я б…
— Ні, не потрібен, — рішуче похитав головою хлопчик. — Ми самі — майбутні агрономи.
Ця людинка, виявляється, не тільки нечемна, а ще й велика задавака.
«Самі» та «самі»! Ти ба, який герой! Бур'яни рвати і дурень зуміє. А от чи є в тебе диплом агронома? Отож-то й воно, що немає!
Я нишком пішов далі й незабаром натрапив на поле, густо всіяне рудими динями та смугастими кавунами. А неподалік зеленіли грядочки з цибулею й помідорами. Оце помідори так помідори: кожен завбільшки з мою голову!
Я пішов виноградником (прихватком покуштував двадцять два сорти винограду!) і опинився в якійсь загороді, обнесеній дерев'яним парканом. За ним кудкудакали і кукурікали сотні білих курей та півнів. Кругленька, як гарбуз, дівчинка сипала їм із плетеного кошичка зерно й солодким голосочком виспівувала:
— Путь-путь-путь!
Ач, розпутькалася! Полюбляє, мабуть, яєчка — диви як розповніла!
— Егей, дівчинко, чиї це кури?
Дівчинка мовчки дістала з кишені варене яєчко, обчистила його, упхала в рота й лише тоді обернулася до мене:
— Наші… А чиї ж іще?
— Куди ж ти яєчка діваєш? — вирішив я ушпигнути.
— У школу здаю. Дітям на сніданок.
— Гм-м… А всім же перепадає? Навіть двієчникам?
— У нас таких немає і не буде.
— А як будуть, тоді що?
— Слухай, іди-но ти своєю дорогою, базікало, — махнула рукою дівчинка-гарбуз і вкинула в рота ще одне яйце. — Ти мені всіх курей розполохаєш…
— Слухай, дівчинко, — сказав я, намагаючись бути якомога ввічливішим. — А зоотехнік вам не потрібен?
— Навіщо він нам?
— Буду вказувати вам, що, коли і як робити.
— Спасибоньки! Таких у нас і без тебе вистачає. — Дівчинка-гарбуз одвернулася і що є сили загукала: — Путь-путь!
У неї був такий пронизливий голос, що я затулив вуха й подався далі! Зупинився аж біля великих дерев'яних воріт. На голубій дошці було виведено білими літерами:
ТВАРИННИЦЬКА ФЕРМА ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ
ІМ. КРУПСЬКОЇ
Отже, в них є ще і своя ферма. Може, хоч тут повезе?
Я тихенько одчинив ворота і увійшов у двір ферми. Біля ясел, нудьгуючи, жували сіно вісім корів, у кутку порохкувало чотирнадцять і не худих і не гладких свиней. А три цапи, що тинялися біля корів, ті взагалі ледве переставляли ноги. Крім тварин, була тут ще людина, хлопчик з шишкуватим лобом. Він старанно згортав із землі гній і вдавав, що не помічає мене.
— А де ж вівці? — спитав я тоном господаря.
— Вівці на пасовиську.
— А кролики? Вони теж на пасовиську?
Шишколобий ніби й не почув мого жарту, але вирішив, напевно, вколоти мене:
— Кроликів ми тримаємо якомога далі від ослів.
— Такий анекдот я давно чув, — сказав я і знову спитав: — А чому у вас лише три цапи?
— По-перше, це не цапи, а кози. А по-друге, чого це ти до мене причепився? Сказано ж тобі, що кози і вівці на пасовиську!
— Значить, я глухий, раз ти сказав, а я не чув. Я подумав, що кози ваші похворіли і передохли. Телят, телят ваших теж не видно. Чому, друже?
Шишколобий сердито махнув рукою, узяв віник і відро й пішов до свинарника. Відійшовши трохи, він обернувся і показав мені язик.
— Заховай свій довгий червоний язик, поки я його не вирвав.
Хлопчисько здивовано зупинився.
— Це що — мій язик?
— Саме так.
— Твій треба б вирвати. Надто багато дурниць меле. — Він оскирнувся й додав: — А ще було б краще, якби ти взяв та й допоміг мені.
— Ну, що ж, це залюбки.
Я вмить стяг із себе свою новеньку сорочку й закасав холоші.
— Показуй, що робити. Шишколобий раптом задумався.
— Стривай, а ти часом не гість?
— Не часом, а справжній гість. Приїхав здалеку.
— Он воно що! Так би одразу й сказав, що знайомишся з нашим господарством.
— Так воно і є. Знайомлюся з вашим господарством.
— Мене звати Хайітом. — Наблизившись, він подав руку. — Учуся в сьомому класі. Корінний голодностепівець.
— А мене звуть Хашимджаном, — сказав я, потиснувши йому руку. — Учуся в шостому класі. Відмінник. Староста…
Помовчавши, я перейшов до діла:
— Ти мені от що поясни, друже Хайітбай: хто ви такі взагалі? Школярі чи просто колгоспники?
— Ми? Як би це тобі пояснити? — Хайіт почухав свій шишкуватий лоб. — Ми начебто і школярі і колгоспники, друже. Розумієш? Он там, бачиш, двоповерховий будинок стоїть? То наша школа. Там ми навчаємося. А після уроків працюємо, різні професії освоюємо.