- Атож, і я так гадаю, мем. Хто ж йому не дасть!.. Виходить, тепер ніхто вже не думає, що то негр убив?
- Ба ні, думають. Багато хто вважає, що вбивця таки він. Ну, та негра скоро впіймають і тоді, може, витягнуть із нього правду.
- Що, невже його й досі ловлять?
- Отакої! Ти що, так нічого й не зрозуміла? Триста доларів на дорозі не валяються. Дехто гадає, що негр ховається десь неподалік. Я теж так гадаю, а проте мовчу. Кілька день тому я розбалакалася з одним старим чоловіком і його жінкою; вони живуть тут недалечко, у рубленій хатині, то вони казали, що ніхто не відвідує он того острова, який називають Джексоновим. «Хіба там ніхто не живе?» - запитала я. «Ні, ніхто», - відповіли вони. Я нічого не сказала на те, але замислилась. А справа, бач, у тому, що за день, за два перед тим я помітила, як на верхньому кінці того острова здіймався дим; ну, думаю собі, скидається на те, що негр ховається саме там; не за вадило б, думаю, увесь той острів добренько обшукати. Відтоді я диму більш не бачила, то, може, негр уже втік звідтіль, якщо то був він; а все ж мій чоловік збирається поїхати туди разом із одним нашим знайомим - поглянути, що там таке. Мій старий їздив оце вгору річкою, а години дві тому вернувся, і я йому відразу ж усе це розказала.
Я так налякався, що не міг на місці всидіти. Треба було до чогось докласти своїх рук; ну, то я взяв голку зі столу й почав усиляти нитку. Але руки в мене так тремтіли, що справа ніяк не йшла на лад. Жінка замовкла; я глянув на неї, бачу: вона якось пильно роздивляється мене й посміхається. Я поклав на місце голку й нитку, немовби її розповідь дуже мене зацікавила, - так воно й було насправді, - і сказав:
- Три сотні доларів - то сила-силенна грошей. Ото б їх моїй матері. А ваш чоловік збирається їхати туди цієї ж ночі?
- Атож. Він пішов до міста разом із тим чоловіком позичити човна; може, позичать у когось іще одну рушницю. Вони поїдуть після півночі.
- А чи не краще було б зачекати до ранку, щоб шукати по видному?
- Воно-то так. Тільки ж уранці й негрові буде видніше. Як з півночі зверне, він, мабуть, засне, а вони прокрадуться до лісу і в темряві зразу побачать багаття, якщо негр його розпалить.
- А мені те й невтямки.
Жінка знову пильно подивилася на мене, і по спині в мене враз забігали мурашки. Вона трохи помовчала, а тоді й питає:
- Як ти сказала, тебе звати, любонько?
- М... Мері Вільямс.
Першого разу я начебто назвав себе не Мері, а якось інакше, а через те мимоволі похнюпився - здається, я назвався Сарою; ох, і погано ж я себе почував - вона неначе приперла мене до стінки, і я боявся, що це буде помітно, тож і боявся звести на неї очі. Мені хотілося, щоб жінка заговорила : чим довше вона мовчала, тим гірше я себе почував. Нарешті вона промовила:
- Любонько, здається мені, спершу ти сказала, що тебе звати Сара?
- Атож, мем, Сара Мері Вільямс. Сара - моє перше ім'я. Хто зве мене Сара, а хто - Мері.
- Ага, он воно що!
- Атож, мем.
Мені трохи полегшало, а проте кортіло якнайшвидше накивати п'ятами. Я не міг глянути їй в обличчя.
А вона як почала розводитись, які нині тяжкі часи настали, та як їх із чоловіком злидні обсіли, та як зухвало бігають у них по халупі щури, та як пішла, як пішла - що вже я за свою тривогу почав забувати. А щодо щурів, то так воно й було. Я сам бачив, як один у кутку раз у раз вистромляв носа з діри. Жінка сказала, що вона тримає напохваті якісь речі, щоб кидати в щурів, коли залишається вдома сама, а то вони не давали б їй спокою. Вона показала мені свинцевого прута, скрученого вузлом, і пояснила, що здебільшого влучає дуже добре, але днів зо два тому звихнула руку й тепер не знає, чи зможе влучити. А втім, вона націлилася й шпурнула свинцем у щура, але не влучила і скрикнула: «Ой!» - так їй рука заболіла. Тоді попросила мене шпурнути, коли щур знову висунеться з діри.
Мені дуже хотілося мерщій забратися звідти, поки не повернувсь додому старий, але я не показував того. Взяв оту штуку і, тільки-но щур вистромив свого носа, націлився й кинув, - і якби щур сидів на місці, то йому б таки перепало. Господиня сказала, що удар був добрий і наступного разу я неодмінно влучу. Вона підвелася й принесла свинець назад, а потім узяла міток пряжі й попросила, щоб я допоміг їй його розмотати. Накинувши мені свою пряжу на обидві руки, господиня почала змотувати її в клубок, та все розповіде та й розповіда про себе й свого чоловіка. Аж раптом урвала та й каже:
- Ти приглядай за щурами. Краще тримай свинець на колінах, щоб був напохваті.
І вона кинула мені свинець на коліна, а я вмить упіймав його, стиснувши ногами. А далі вона побалакала зі мною ще хвилинку і раптом, знявши міток з моїх рук, глянула дуже лагідно мені просто в обличчя та й каже:
- Ну, то яке ж твоє справжнє ім'я?
- Т-та що ви кажете, мем?
- Яке ж твоє справжнє ім'я? Білл, чи Том, чи Боб? Чи, може, яке інше?
Я затремтів, як осика, і не знав, що мені робити. А проте сказав:
- Будь ласка, не смійтеся з бідного дівчатка, мем! Якщо я вам заважаю, то я...
- Ні, ти не підеш. Сядь на місце й сиди. Я тебе не скривджу і нікому про тебе не скажу. Ти тільки звір мені свою таємницю, не крийся від мене. Я тебе не викажу; більше того - я тобі допоможу. І мій старий допоможе, коли буде треба. Ти, як на мене, збіглий підмайстерко - та й уже. Ну, та дарма! Це невеликий гріх. З тобою погано поводились, і ти взяв та й утік. Бог з тобою, синку, я нікому й слова не скажу про тебе. А тепер розказуй мені всю чисто правду - будь розумний хлопчина.
Тоді я подумав, що нема чого далі хитрувати та прикидатися, краще я розповім їй усе, як воно було насправді, але й вона мусить додержати свого слова. І я розповів їй, що батько й мати мої померли, а мене віддали старому скупердязі фермерові, що живе миль за тридцять від річки; старий поводився зі мною так погано, що я не міг цього довше терпіти; він подався кудись днів на два, от я й використав цю нагоду, поцупив стару сукню в його дочки та й утік; за три ночі пройшов ці тридцять миль. Ішов я ночами, а на день десь ховався і спав; я захопив із собою з дому торбинку з хлібом та м'ясом, і харчів вистачило мені на всю дорогу. Я ще додав, що дядько мій, Абнер Мур, напевне, подбав про мене, ось чому я й прийшов сюди, у Гошен.
- Гошен, дитино? Та це ж зовсім не Гошен. Це Сент-Пітерсберг. Гошен за десять миль вище по річці. Хто тобі сказав, що це Гошен?
- Якийсь чоловік; я його зустрів сьогодні удосвіта, саме тоді, коли збирався податися до лісу, щоб виспатись. Він сказав мені, що на роздоріжжі я мушу повернути праворуч, і за п'ять миль буде Гошен.
- Та він напевне був п'яний. Він спровадив тебе зовсім не туди, куди слід.
- Атож, і мені здалося, що він нібито напідпитку; та тепер уже нічого не вдієш. Мені час рушати. Я хочу дістатися до Гошена перед світанком.
- Постривай хвилинку. Я дам тобі попоїсти, щоб ти дорогою не охляв.
Бона нагодувала мене та й питається:
- Скажи: коли корова лежить, то як вона підводиться з землі - передом чи задом? Відповідай мерщій, довго не думай. Передом чи задом?
- Задом, мем.
- Гаразд. А кінь?
- Передом, мем.
- З якого боку дерево обростає мохом?
- З північного.