Бачу, кепська справа: йдемо, а куди — невідомо. Так, знаєте, й заблудитися можна.
Але тут порятунок прийшов сам собою і прийшов звідти, звідки я його зовсім не ждав.
Ми, коли були в Англії, добре запаслися продовольством. Набрали сухих продуктів, консервів, живності. Між іншим, був у нас ящик курей з Грініча.
Так. Ну, звичайно, в дорозі ми їх поїли й на той час в ящику тільки й лишилось два молодих півники — чорний і білий.
І ось я стою з секстантом в руках, обдумую методи астрономічних спостережень, — раптом, розумієте, обоє мої півники хором:
— Кукуріку!..
Я моментально зробив спостереження; ну, а далі вже неважко зрозуміти: раз грінічські півники заспівали, значить, зараз у Грінічі світанок, сонце сходить. Ось вам і точний час. А знаючи час, і зорієнтуватись неважко. Отак-то!
Я, однак, зробив і перевірку: ввечері знову вийшов з секстантом, і саме опівночі за Грінічем мої півники знову дуетом:
— Кукуріку!
Так можна було й далі з допомогою півників плавати, але тут я ще й інший спосіб знайшов.
Чудовий спосіб! Я навіть думаю якось на дозвіллі дисертацію написати на цю тему й збагатити таким чином науку.
Коротко мій спосіб зводиться ось до чого: ви берете годинник, який завгодно, хоч стінний, хоч баштовий, можна навіть іграшковий, це все одно. Аби тільки в нього були стрілки й циферблат. Причому зовсім не обов'язково, щоб стрілки рухались: навпаки, цілком необхідно, щоб вони не рухались. Хай стоять. І от припустимо, вони показують, як мій хронометр, рівно дванадцяту годину. Чудесно! Звичайно, протягом більшої частини доби користуватися таким хронометром не доведеться, та, зрештою, це й ні до чого, зайва розкіш; зате двічі на добу — опівдні й опівночі — ваш хронометр абсолютно точно покаже час. Тут лише треба не пропустити моменту, коли подивитись, а це вже залежить від особистих здібностей спостерігача.
Ось таким чином я знову приручив свій хронометр, й саме вчасно.
Запаси в нас зовсім вийшли, консерви набридли, й треба було подумати не про визначення місця судна, а про призначення на печеню наших півників.
Але тут нова неприємність: виникло питання, з якого саме починати. Дуже вже, знаєте, дружні були півники. Чорного засмажиш — білий скучатиме, білого засмажиш — чорний занудьгує…
Я роздумував над рішенням цієї проблеми, серйозно роздумував, але так і не прийшов до належних висновків. Ну, думаю: «Розум добре, а два краще». Створив комісію: я і Фукс.
Знову з усіх боків обміркували це питання, але також, знаєте, безрезультатно. Так і не знайшли конструктивного рішення. Довелося розширити комісію. Кооптували Лома. Призначили засідання. Я виклав суть справи, ознайомив збори з історією питання, підняв, так би мовити, матеріал… І недаремно. Лом несподівано такі тверезі думки висловив, таку винахідливість проявив у цій справі, що одразу все, як кажуть, стало на свої місця.
Він і хвилини не думав. Так, знаєте, не вагаючись, і каже:
— Ріжте чорного.
— Дозвольте, — кажемо ми, — білий же скучати буде?
— А чорт з ним, хай скучає! — відказує Лом. — Нам до цього яке діло?
І, знаєте, довелося згодитись. Так і зробили. І, мушу відверто сказати, Лом не помилився. Півник був чудовий, жирний, м'який, — ми просто пальчики облизували, коли його їли. А втім і другий був не гірший.
Ось так, знаєте, благополучно, не поспішаючи, ми обігнули Бретань і вступили в Біскайську затоку.
Біскайська затока, як відомо, прославилась бурями, й недаром.
Не потаю, я відчував деяку тривогу, коли перетинав її, але мені пощастило цього разу. Пройшов, як по дзеркалу, та й далі все було гаразд, доти, поки ми не ввійшли в Гібралтар. Але тут, у Гібралтарі, вскочили в халепу. Йдемо не поспішаючи, женемо оселедців, милуємось видами неприступних гір. З англійської фортеці, як належить, нас запитали:
— Уот шіп? Що за корабель?
Ну, я відповів:
— Яхта «Біда», капітан Врунгель.
Просуваюся далі, й тут, на порозі Середземного моря, почалося: щось таке свиснуло, ухнуло. Я бачу — в парусі дірка в півметра, кругом вогонь, вода з гуркотом підіймається до неба, а справа, навперейми нам, мчить ескадра.
Ну, я одразу зрозумів: пірати невідомої національності.