Містер Джайлз, якому здалося, що цей легковажний жарт є спробою применшити славу його подвигу, чемно відповів, що не йому, звісно, судити про такі речі, але, на його думку, нападникам було не до сміху.
— Та, їй-богу, це правда! — вигукнув лікар. — То де він лежить? Проведіть мене до нього. Я потім ще зайду до вас, місіс Мейлі. То він проліз у це віконце? От ніколи б не повірив!
Без угаву балакаючи, він пішов слідом за містером Джайлзом на другий поверх, і, поки він туди піднімається, читачеві корисно буде дізнатися, що містер Лосберн, відомий на десять миль довкола просто як лікар, погладшав скоріше завдяки своїй добрій вдачі, аніж від того, що йому добре жилося; якби округа та була і вп'ятеро більша, в ній однаково не знайшлося б милішого, щирішого й веселішого старого парубка.
Лікар пробув у пораненого набагато довше, ніж сподівались обидві господині та й він сам. З кабріолета до кімнати нагорі перенесли його велику пласку скриньку; раз у раз він смикав за дзвоник, слуги весь час гасали сходами вниз і вгору, і все це свідчило про те, що в тій кімнаті відбувається щось дуже серйозне. Нарешті лікар повернувся. Вираз обличчя в нього був вельми загадковий, і перше ніж відповісти на запитання про стан свого пацієнта, він старанно зачинив за собою двері.
— Місіс Мейлі, це дуже незвичайний випадок, — почав він, прихилившись спиною до дверей немов для того, щоб ніхто не ввійшов.
— Невже він помирає? — спитала літня жінка.
— За даних обставин нічого незвичайного в цьому не було б, — відповів лікар. — Але, гадаю, він виживе. Ви бачили цього злодія?
— Ні, — відповіла літня жінка.
— І вам нічого про нього не розповіли?
— Ні.
— Перепрошую, пані, — втрутився містер Джайлз, — але я саме збирався розповісти вам про нього, коли прийшов доктор Лосберн.
Річ у тім, що містер Джайлз спочатку просто не зважувався признатись, що він підстрелив малого хлопчика. Всі так хвалили його за хоробрість, що в нього — хоч убий — не повертався язик розповісти правду, і він відкладав пояснення з хвилини на хвилину, розкошуючи в промінні скороминущої слави, здобутої його непохитною мужністю.
— Роза хотіла подивитися на цього чоловіка, — мовила місіс Мейлі. — Але я їй заборонила.
— Гм! На вигляд він зовсім не страшний, — зауважив лікар. — А' ви не згодилися б глянути на нього в моїй присутності?
— Якщо це необхідно, я згодна, — відповіла старенька.
— Так, гадаю, що необхідно, — сказав лікар. — В усякому разі, я певен: якщо ви не подивитеся на нього зараз, то потім дуже шкодуватимете. Лежить він тихо, йому вже краще. Міс Розо, прошу. Слово честі, вам зовсім немає чого боятись!
Розділ XXX
оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його
Знову й знову запевняючи жінок, що вигляд злочинця їх приємно здивує, лікар подав руку дівчині, запропонував другу місіс Мейлі і вельми статечно повів їх нагору.
— А тепер, — прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей, — послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зовсім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.
Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев'язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову — з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.
Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.
Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам'яті відновити його ми неспроможні.