— Що це означає? — вигукнула літня жінка. — Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?
— Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів, — зітхнув лікар, засмикуючи завісу. — Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?
— Але в такому юному віці! — мовила Роза.
— Люба моя дівчино, — відказав лікар, сумно похитуючи головою, — злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.
— Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? — спитала Роза.
Лікар кивнув головою — мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає — і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.
— Але навіть якщо він став на шлях злочину, — провадила Роза, — то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла Домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите забрати цю хвору дитину до в'язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!
— Моя люба, — мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину, — невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?
— О ні! — палко вигукнула дівчина.
— Ну, звісно, ні, — підтвердила старенька. — Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?
— Дайте подумати трохи, дайте подумати, — відповів лікар.
Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: «Придумав!» — а тоді: «Ні, не те!» — і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:
— Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і неправдами нагнати страху на Джайлза й того хлопчину Брітлза, я залагоджу цю справу. Я розумію: Джайлз ваш старий і відданий слуга, але ви зможете потім якось уласкавити його, та ще й винагородити за неабияку стрілецьку вправність. То як, не заперечуєте?
— Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину, — відповіла місіс Мейлі,
— Іншого способу нема, — сказав лікар. — т» Повірте мені, я зважив усі можливості.
– ^ Тоді тітонька надає вам необмежену владу, — мовила Роза, всміхаючись крізь сльози. — Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.
— Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо, — відказав лікар. — Мені лишається тільки побажати — заради юних представників чоловічої статі, — щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив!
— Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз, — відповіла, зашарівшись, Роза.
— Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко, — весело засміявся лікар. — Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми ^відмовляємося від дальшої участі в його долі, — я принаймні вмиваю руки.
— О ні, тітусю! — благально вигукнула Роза.
— О так, так, тітусю! — мовив лікар. — То домовились?
— Він не може бути геть зіпсований, це неможливо! — не здавалася дівчина.
— Чудово! — відказав лікар. — Тим більше у вас підстав прийняти мої умови.
Врешті угоду було укладено, і всім трьом лишилося чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.
Для терпіння жінок то було тяжке випробування, бо чекати довелося довше, ніж запевняв містер Лосберн. Години спливали за годинами, а Олівер усе лежав у тяжкому забутті. Лише надвечір добросердий лікар приніс їм звістку, що хворий прокинувся і з ним можна розмовляти. Хлопчик, сказав він, ще дуже кволий і знесилений, бо втратив багато крові, але щось мучить його — якась таємниця, — і він не заспокоїться, поки не розповість її; краще дати йому висловитися зараз, аніж відкладати розмову до ранку, як слід було б зробити з огляду на його стан.