А як несхожа була тутешня неділя на всі попередні в його житті! В цю щасливу для нього пору і недільний день дарував нескінченні радощі. Уранці — відправа в церковці, за вікнами якої тріпотіло зелене листя і співали пташки; в щілину між дверима й низькою папертю просочувалося запашне повітря, наповнюючи скромну будівлю ароматом польових квітів. Бідні парафіяни були убрані так чисто й охайно, так побожно схилялися в молитві, що видно було: збирались вони тут задля втіхи, а не для того, щоб відбути обтяжливий обов'язок; і хоч голоси їхні були грубуваті, співали вони від щирого серця і (принаймні, як на Олівера) милозвучніше, ніж у міських церквах. Після Відправи місіс Мейлі з Розою й Олівером ішли, як завжди, на прогулянку, дорогою навідуючись до чепурненьких селянських хаток, а ввечері Олівер прочитував уголос один-два розділи з біблії — до читання цього він готувався протягом цілого тижня й цим своїм обов'язком пишався, мабуть, не менше, ніж сам пастор.
Вставши о шостій ранку, Олівер вибігав у поле, наривав попід живоплотами оберемок польових квітів і повертався додому, де з неабиякою старанністю й винахідливістю робив з квітів букет, щоб прикрасити ним стіл до снідання. Не забував він і доглянути пташок місіс Мейлі, — цієї відповідальної справи навчив його досвідчений сільський писар. Підсипавши корму, він заквітчував клітки так, що вони могли задовольнити найвимогливішого знавця. А коли птаство було упоране, Олівер звичайно біг до села в якійсь дрібній благодійній справі. Зрідка, якщо такої справи не знаходилося, на лузі влаштовували гру в крокет, а якщо не було ні доручень, ні крокету, то завжди чекала робота в садку (а садівництва Олівера навчав той самий писар, за фахом садівник), і хлопчик із завзяттям працював до появи Рози, яка щоразу не могла натішитися з його старанності.
Так непомітно промайнули три місяці; навіть улюбленцеві долі вони видалися б часом найвищого блаженства; що ж до Олівера, то він почував себе так, наче потрапив у справжній рай. На чисту, сердечну доброту він відповідав щирою, палкою, безмежною вдячністю. Тож не дивно, що за той короткий час Олівер Твіст став рідною людиною для старенької леді та її племінниці, які у відповідь на самовіддану любов його юного, чулого серця всією душею прихилились до хлопця й почали ним пишатися.
Розділ XXXIII,
в якому щастя Олівера та його друзів несподівано затьмарюється
Швидко проминула весна, і настало літо. Краса природи, що й доти милувала око чарівною свіжістю, тепер розквітла в усій своїй яскравій пишноті. Високі дерева, напровесні ще скорчені й безживні, тепер буяли силою й здоров'ям; зелені руки їхні, розпростерлись над спраглою землею, перетворили голі галявини на затишні тіняві альтанки, з яких відкривався чудовий краєвид на широкі, залиті сонцем простори ланів. Земля убралася в свої яскраво-зелені шати й точила медові пахощі. То була найблагодатніша пора року — все кругом квітнуло й раділо.
Ніщо не порушувало тихого, спокійного плину життя в маленькому будиночку, душевної рівноваги його мешканців. Олівер давно вже видужав і зміцнів, але це не позначилося на його ставленні до місіс Мейлі та Рови, не охолодило, як це часто буває, його палкої любові до них. Він лишався тим самим лагідним, чулим, ніжним створінням, яким був, коли біль і страждання знесилювали його і він цілком, в усьому залежав від уваги і дбайливості тих, хто його доглядав.
Одного чудового вечора їхня звичайна прогулянка затяглася: день перед тим видався аж надто гарячий, а тепер при ясному місяці повіяв вітерець, несучи незвичну прохолоду. Роза була у веселому настрої, і за жвавою розмовою вони непомітно для себе пройшли далі, ніж завжди, Місіс Мейлі стомилась, і додому вони поверталися повільнішою ходою. Вдома дівчина, скинувши свого скромного капелюшка, підсіла, як завжди, до фортепіано. Кілька хвилин вона задумливо пробігала пальцями по клавішах, а тоді заграла якусь тиху, сумну мелодію. І раптом місіс Мейлі з Олівером почули, що вона схлипує.