— Як прикро! — вигукнув містер Браунлоу. — Я так хотів віддати ці книжки ще сьогодні!
— А ви відішліть їх з Олівером, — уїдливо посміхнувшись, порадив містер Грімвіг. — Він, звісно ж, передасть їх у повній цілості.
— Так, будь ласка, дозвольте мені, сер, — попрохав Олівер. — Я бігтиму всю дорогу, сер.
Старий джентльмен саме збирався сказати, що Олівер ні в якому разі не піде, але єхидне кахикання містера Грімвіга змусило його вирішити інакше: нехай Олівер швидко виконає доручення і тим відразу спростує несправедливі підозри містера Грімвіга, принаймні в цьому питанні.
— Гаразд, я дозволяю тобі, любий мій, — мовив містер Браунлоу. — Книжки лежать на стільці біля мого столу. Принеси-но їх.
Радіючи нагоді прислужитись, Олівер умить збігав нагору й повернувся з книжками під пахвою й картузом у руці і став, чекаючи вказівок.
— Перекажи, — почав містер Браунлоу, твердо глянувши в очі містерові Грімвігу, — перекажи книгареві, що я повертаю йому ці книжки й віддаю свій борг — чотири фунти й десять шилінгів. Ось тобі п'ять фунтів. Ти маєш, отже, принести мені десять шилінгів решти.
— Я обернуся за десять хвилин, сер! — завзято вигукнув Олівер.
Сховавши гроші до кишені й застебнувши куртку, він обережно взяв під пахву книжки, чемно вклонився й вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до дверей, знову й знову пояснюючи, як пройти найближчим шляхом, і нагадуючи прізвище книгаря й назву вулиці, хоч Олівер запевняв її, що добре все це затямив. Зрештою, напутивши хлопчика, щоб він, бува, не застудився, старенька відпустила його.
— Який же він славний, благослови його, боже, — зітхнула вона, дивлячись йому вслід. — І мені чомусь так тривожно. Може, не слід було б йому йти…
В цю мить Олівер озирнувся і, перш ніж завернути за ріг, весело кивнув їй головою. Старенька відповіла йому усмішкою, зачинила двері й пішла до своєї кімнати.
— Нумо подивимось, — мовив містер Браунлоу, дістаючи з кишені годинника й кладучи його на стіл перед собою. — Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут. На той час уже стемніє.
— О, то ви й справді вважаєте, що він повернеться? — спитав містер Грімвіг.
— А ви ні? — всміхнувся містер Браунлоу.
Дух сперечання в грудях містера Грімвіга був у цю мить особливо впертий, і впевнена усмішка містера Браунлоу цю впертість тільки посилила.
— Hi, — мовив містер Грімвіг і грюкнув об стіл кулаком. — Ні, не вважаю. Хлопець вийшов у новому вбранні, під пахвою в нього пака дорогих книжок, а в кишені п'ятифунтова банкнота. Він подасться до своїх друзів-злодюг і насміється з вас. Якщо цей хлопець колись повернеться в цей дім, я ладен з'їсти свою голову.
Проказавши це, він присунув свого стільця ближче до столу, й обидва приятелі завмерли в мовчазному чеканні над годинником, що лежав між ними.
Щоб показати, як багато важать для нас наші погляди і на які нерозважливі й необачні висновки штовхає нас затята гордовитість, зазначимо, що хоч містер Грімвіг не був бездушним і щиро співчував би своєму другові, якби той став жертвою підступності й обману, — незважаючи на все це, він зараз палко, від душі хотів, щоб Олівер не повернувся.
Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник.
Розділ XV,
що показує, як щиро любила Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Пенсі
У темній кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов'яним кухлем і чаркою, від яких тхнуло спиртним, сидів чоловік у плисовому сюртуці, коричневих бриджах, панчохах і шнурованих черевиках, у якому навіть у цій півтемряві найнедосвідченіший агент поліції враз упізнав би містера Вільяма Сайкса. Коло ніг його сидів білий червоноокий пес, який то мовби підморгував обома очима воднораз своєму хазяїнові, то зализував на морді велику свіжу рану, що з'явилася, певно, внаслідок недавньої бійки.
— Сиди смирно, тварюко! — раптом гаркнув містер Сайка
Чи то міркування його були такі глибокі, що навіть кліпання собачих очей заважало їм, чи то думки гнітили Сайкса так, що йому схотілося розважити душу, бодай штурхонувши ногою безневинну тварину, — сказати важко.