— Тут є хто-небудь, Барні? — спитав Фейгін. Тепер, коли Сайкс дивився на нього, він говорив, утупивши очі в підлогу.
— Нікого, — відповів Барні, чиї слова — йшли вони від серця чи ні — виходили тільки через ніс.
— Нікого? — здивовано перепитав Фейгін, немов даючи зрозуміти, що Барні вільний казати правду.
— Нікого, крім міс Ненсі, — відповів той.
— Ненсі тут? — вигукнув Сайкс. — Де вона? Щоб мені очі повилазили, якщо я не шаную цю дівку! Вона ж артистка!
— Вона в буфетній, їсть варену яловичину, — сказав Барні.
— Скажи їй, хай іде сюди, — звелів Сайкс, наливаючи в чарку джину. — Давай її сюди.
Барні несміливо глянув на Фейгіна, немов питаючи дозволу. Старий, однак, мовчав і не підводив очей. Тоді Барні вийшов і незабаром повернувся з Ненсі, яка була при повному параді: у капелюшку, фартушку, з кошиком і з ключем у руці.
— Ну як, Ненсі, знайшла слід? — запитав Сайкс, подаючи їй чарку.
— Знайшла, Білле, — відповіла юна леді, вихиливши її. — Відбігала собі ноги, але знайшла. Хлопчисько хворів, не вставав з ліжка і…
— Ох, Ненсі, голубонько! — сказав Фейгін, підвівши очі.
Мабуть, руді брови єврея якось дивно здригнулись, а глибоко запалі очі примружилися, застерігаючи Ненсі від зайвої відвертості, але, чи так воно було, для нас не має великого значення. В даному разі нас цікавить лише факт. А факт полягає в тому, що Ненсі раптом урвала свою розповідь на півслові і, чарівно всміхаючись Сайксові, звернула мову на інше. Хвилин через десять на містера Фейгіна напав нестримний кашель, і Ненсі відразу накинула на плечі шаль і заявила, що їй час іти. Містер Сайкс, з'ясувавши, що йому з нею по дорозі до першого повороту, зголосився провести її; вони вийшли вдвох, а за ними, тримаючись на безпечній відстані, поплентався білий пес, що виліз із підворіття, як тільки пройшов його хазяїн.
Коли Сайкс подався геть, Фейгін висунув голову з дверей у темний коридор, погрозив йому вслід кулаком, пробурмотів якийсь прокльон, а тоді з бридкою посмішкою знову сів до столу й незабаром занурився в читання цікавих сторінок «Поліційної газети».
Тим часом Олівер Твіст, і гадки не маючи, що веселий старий джентльмен перебуває десь зовсім поряд, прямував до книжкового рундука. Дійшовши до Кларкенвелу, він помилково завернув не в той провулок, але помітив це аж тоді, коли пройшов його до половини. Знаючи, однак, що і цей провулок іде в потрібному напрямку, він вирішив не вертатись і тільки наддав ходи, міцно тримаючи книжки під пахвою.
Він ішов і думав, як йому пощастило і як багато він віддав би за те, щоб тільки глянути на бідолашного малого Діка, який, голодний і побитий, можливо, гірко плаче саме в цю хвилину. Аж раптом він здригнувся, почувши за спиною несамовитий жіночий зойк: «Ой, мій любий братику!» — і не встиг він озирнутися, як чиїсь руки міцно обвилися навкруг його шиї.
— Пустіть! — скрикнув Олівер, вириваючись з обіймів. — Пустіть, чуєте! Хто ви така? Чого вам від мене треба?
Замість відповіді молода жінка, що обіймала його, тримаючи в руці кошик і ключ, тільки заголосила.
— Слава тобі, господи! — кричала вона. — Нарешті я знайшла його! Ох, Олівере, Олівере, як же ти міг, скільки ти горя мені завдав! Ходім, ходім додому, рідний мій. Нарешті я знайшла його! Слава тобі, господи, боже милосердний, нарешті він знайшовся!
Після цих безладних вигуків молода жінка знову заридала, і так ревно, так нестямно, що дві жінки, які саме підійшли, спитали в різникового хлопця з лискучим волоссям, намащеним воловим жиром, який також спостерігав цю сцену, чи не слід би йому збігати по лікаря. На що хлопець, наділений, очевидно, досить млявою, щоб не сказати ледачою, вдачею, відповів, що, на його думку, лікар не потрібен.
— Ні, ні, не турбуйтеся, — сказала молода жінка, хапаючи Олівера за руку. — Мені вже краще. Ходім додому, капосний хлопчиську! Ходім!
— А що сталося, добродійко? — поцікавилась одна з жінок.
— Ох, добродійко! — вигукнула молода жінка. — Він утік з місяць тому від своїх чесних, роботящих батьків, злигався із зграєю злодіїв та шахраїв і розбив серце своїй бідолашній матері.
— От негідник малий! — мовила одна жінка.
— Ану марш додому, гаденя! — підхопила друга.
— Неправда все це! — злякано закричав Олівер. — Я не знаю її! В мене немає сестри, нема ні батька, ні матері! Я сирота! Я живу в Пентонвілі!
— Ні, ви послухайте! Бреше й оком не змигне! — скрикнула молода жінка.
— Ой, та це ж Ненсі! — вигукнув Олівер. Він тільки тепер побачив її обличчя й від подиву аж відсахнувся.