— Аж ніяк, — погодився Чарлі. — Олівере, чому б тобі не послухатися Фейгіна?
— І не збити собі зразу ж капітал? — додав, усміхаючись, Пройда.
— А там вийти у відставку й зажити по-панському? Я й сам так зроблю після дощику в четвер, коли рак свисне, — сказав Чарлі Бейтс.
— Мені це не подобається, — несміливо відповів Олівер. — Я… я б радше пішов звідси. Мені хочеться, щоб мене відпустили.
— А от Фейгінові тебе відпускати не хочеться! — відказав Чарлі.
Олівер добре це знав, але, боячись висловлюватися одвертіше, він тільки зітхнув і знову взявся до черевиків.
— Ти хочеш піти! — вигукнув Пройда. — Де ж твоя совість? Невже тобі не соромно? Виходить, — ти хочеш сісти на шию своїм друзям?
— Казна-що! — обурився юний Бейтс, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх у шафу. — Ну й підлота, просто підлота!
— Не розумію, як так можна! — гидливо мовив Пройда.
— А кидати друзів напризволяще — можна? — осміхнувся Олівер. — Та ще й знаючи, що ти нашкодив, а перепаде їм?
— Ми те зробили заради Фейгіна, — відмахнувся люлькою Пройда. — Фараони знають, що ми з ним заодно, і якби ми тоді не дременули, то підвели б його. Через то ми й дали драла, правда ж, Чарлі?
Юний Бейтс кивнув головою й хотів був щось додати, але тут йому раптом пригадалось, як Олівер тікав, і він зареготав так, що похлинувся димом і хвилин п'ять по тому відкашлювався й тупотів ногами.
— Дивись! — мовив Пройда, виймаючи з кишені повну жменю шилінгів та півпенсів. — Ось як треба жити! Хіба не однаково, звідки вони беруться? На, бери — там, де я їх дістаю, вони не переводяться! Що, не хочеш? Ех ти, йолопе!
— Він дограється, правда ж, Олівере? — озвався Чарлі Бейтс. — Дограється до того, що його замотузять!
— А що це значить? — спитав Олівер.
— Ось що, старий, дивись, — відповів Чарлі.
Він підняв догори один кінець своєї нашийної хустки, схилив набік голову і видав крізь зуби якийсь дивний звук, пояснюючи цією жвавою пантомімою, що «замоту-зити» означає те саме, що й «повісити».
— Тепер зрозумів? — сказав Чарлі. — Глянь, Джеку, як він вирячив баньки! Зроду не бачив такого дивака, він мене уморить, їй-бо, уморить! — Юний Чарлі Бейтс знову зареготався так, що аж сльози з очей потекли.
— Тебе погано виховано, Олівере, — зауважив Пройда, задоволено оглядаючи свої до блиску начищені черевики. — Але Фейгін зробить з тебе людину, якщо, звісно, ти не станеш першим, об кого він обламає зуби. Послухайся мене, не марнуй часу й берися до роботи, бо цього ремесла тобі однаково не минути.
Юний Бейтс підкріпив цю пораду власними напученнями, а коли їх було вичерпано, він та його приятель містер Докінс почали змальовувати, не шкодуючи барв, усі принади свого життя, всіляко натякаючи Оліверові, що йому ж таки краще буде, якщо він постарається негайно запобігти ласки у Фейгіна в той спосіб, до якого вдавалися колись вони самі.
— І затям собі, Ноллі, — сказав Пройда, почувши, що старий відмикає двері, — якщо не ти щипатимеш витирачки й цокалки…
— Якого біса говорити з ним по-людському, — перебив його юний Бейтс. — Він же тебе не розуміє.
— Якщо не ти крастимеш носові хустки й годинники, — переклав Пройда, пристосовуючи свою мову до Оліверового рівня, — то їх крастиме хтось інший. Тому, хто з ними розпрощається, все одно краще не буде, й тобі краще не буде; краще буде тільки тому, хто їх поцупить. А ти ж маєш на них таке саме право, як він!
— Чудово сказано! — вигукнув єврей, який непомітно для Олівера ввійшов до кімнати. — Вся суть у цьому, дорогесенький, вся суть, можеш повірити Пройді на слово. Ха-ха~ха! Він знає всі тонкощі свого ремесла.
Старий задоволено потирав руки й хихотів, вихваляючи мудрість Пройди й тішачись здібностями свого учня.
На цьому, однак, розмова урвалась, бо разом з Фейгіном прийшли міс Бетсі й незнайомий Оліверові джентльмен, якого Пройда назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, щоб запевнити юну леді в своїх ніжних почуттях.
Містер Чітлінг був старший за Пройду — мабуть, йому минав уже вісімнадцятий рік, — але ставився він до цього юного джентльмена з певною шанобливістю, яка свідчила про те, що він вважає Пройду і кмітливішим, і вправнішим за себе. Містер Чітлінг мав маленькі блискучі очиці й рябе обличчя; убрання його складалось із хутряної шапки, темної плисової куртки, засмальцьованих бумазейних штанів і фартуха. Правду кажучи, вигляд у нього був пожмаканий, але він вибачився за це перед товариством, пояснивши, що його «строк» скінчився ляше годину тому: шість останніх тижнів він ходив в уніформі й через те не міг приділити уваги своєму гардеробові. З видимим обуренням містер Чітлінг додав, що новий спосіб дезинфекції речей обкурюванням геть суперечить конституції, бо в одязі пропалюють дірки, а скаржитися нема на кого — хіба що на міські власті! Те сама стосувалось і примусової стрижки, цього просто-таки кричущого порушення закону. Свою промову містер Чітлінг завершив заявою, що протягом клятих сорока двох днів він знемагав, не маючи в роті й краплини, і нехай вій лусне, якщо язик його не присох до горлянки.