– Так, кажете, Брітлз поїхав до міста годину тому? – спитала стара пані після короткої мовчанки.
– Годину й двадцять хвилин, пані, – відповів містер Джайлз, витягнувши з кишені срібного годинника на чорній стьожці.
– Він завжди бариться, – провадила вона.
– Так, Брітлз був завжди ледаченьким хлопчиськом, пані, – відповів містер Джайлз. (Коли згадати, до речі, що Брітлз був ледаченьким хлопчиськом уже понад тридцять літ, то лишалося мало надії, щоб він став колись спритнішим.)
– З роками він усе ледачіє й ледачіє замість порозумнішати, – скаржилася господиня.
– Якщо він десь загаявся на вулиці, щоб погратися з іншими хлоп’ятами, то це справді непростимо, – мовила молода дівчина з милою усмішкою.
Поки містер Джайлз міркував, чи можна дозволити собі поштиво всміхнутися на ці слова, до воріт нараз під’їхала коляска; якийсь гладкий чоловік вискочив з неї, кинувся прожогом до ґанку й опинився якимсь незрозумілим робом у господі; мабуть, двері перед ним самі відчинились до їдальні; він ускочив так раптово, що мало не звалив додолу містера Джайлза й стола до снідання.
– Нечувана річ! Нечувана річ! – кричав гладкий джентльмен. – Господи, любі мої, місіс Мейлі… Розо… Господи, напад серед глупої ночі… ні, це щось нечуване, нечуване!..
З цими бурхливими виразами співчуття гладкий джентльмен стиснув руки господиням, підсунув стільця до столу й потім поцікавився, як вони ся мають.
– Ви, мабуть, мало не вмерли з жаху, – провадив він, – чому ви не послали по мене? Мій слуга і я сам були б у вас за одну мить, і помічник мій з радістю допоміг би вам, як кожен з нас при лихій годині. Боже! Боже! Так несподівано! Серед глупої ночі!
Лікаря, здається, найбільше вражало те, що напад стався несподівано й серед глупої ночі, немовби в грабіжників було споконвіку заведено вдиратися до чужих осель серед білого дня й попереджати про це листом за кілька днів заздалегідь.
– А ви, міс Розо, – звернувся лікар до дівчини, – я…
– Так, так, звичайно, і я страшенно злякалась, – похопилася вона спинити невтримний потік його слів, – але нагорі в нас лежить один бідолаха, і тітуся прохають вас його оглянути.
– Аякже, аякже, – відповів лікар. – Ага, розумію, це діло ваших рук, Джайлзе?
Містер Джайлз, що з гарячковим хвилюванням прибирав зі столу порцелянові чашки, дуже почервонів і признався, що ця честь дійсно йому належить.
– Кажете – честь? – озвався лікар. – Н-не знаю… Можливо, що підстрелити злодія на кухні така сама честь, як і застрелити людину на віддалі в дванадцять кроків. Уявіть собі, Джайлзе, що він стрельнув у повітря, і тоді вийде, що це була справжня дуель!
Містерові Джайлзу здалося, що таке легковажне відношення до справи підриває його славу; тому він лише поштиво відповів, що не йому про це судити, але що, на його думку, грабіжникам прийшлося не солодко.
– Вірно! До речі, де ж сам злодій? – схаменувся лікар. – Проведіть мене до нього. По дорозі додому я ще зазирну до вас, місіс Мейлі. Ага, так він, значить, проліз у це віконце… Нечувана річ! Нечувана річ!
Жваво розпитуючи містера Джайлза про всі подробиці останньої ночі, лікар пішов нагору по сходах, а ми тим часом повідомимо читача, що містер Лосберн, місцевий ескулап, відомий на десять миль в околиці просто як «лікар», розгладшав швидше завдяки своїй добрячій вдачі, аніж з розкошів; другого такого доброго, щирого й ексцентричного старого панича, як він, мабуть, ніхто б не знайшов і на п’ятдесят миль в окрузі.
Лікар пробув у хворого значно довше, ніж сподівався, та й господиня вже давно чекала на нього з нетерпінням.
Нагору до хворого понесли з коляски його плискату скриньку з лікарськими струментами, з кімнати містера Джайлза ненастанно лунав дзвінок, слуги бігали щохвилини то вниз, то вгору, і з цього можна було зрозуміти, що нагорі діється неабищо. Нарешті лікар повернувся і на запитання про стан хворого дуже таємничо глянув на господиню й щільно зачинив за собою двері.
– Місіс Мейлі, це якась дивовижна, надзвичайна історія, – почав він, спершись спиною об двері, немов боячись, щоб хтось не вдерся до хати.