– Люба моя, невже ти думаєш, що я дозволю хоч одному волосочкові впасти з голови цієї дитини, – відповіла стара пані, притискаючи до грудей її заплакану дівочу голівку.
– Ні, ні, я зовсім цього не думаю, – жваво відповіла Роза.
– Звичайно, моя дівчинко, – провадила стара пані. – Як ви гадаєте, чим я можу врятувати його, сер?
– Чим?.. Стривайте, дайте подумати трохи, дайте подумати, – одказав лікар.
Він заклав руки в кишені і почав заклопотано снувати по кімнаті; він часто зупинявся, спинався навшпиньки, морщив лоба, суворо насуплював брови, скрикував: «Є! Спіймав!» і зразу по тому: «Ні, урвалось!», знову снував, хитав головою, насуплював брови і нарешті зупинився як вкопаний і промовив:
– Якщо ви даєте мені цілковиту необмежену повновладу нагнати страху на старого Джайлза й цього невігласа Брітлза, то, може, мені й поталанить це владнати. Я знаю: Джайлз ваш вірний старий слуга, але ви зможете потім якось інакше віддячити йому за його вірність і за його стрілецькі здібності. Згода?
– Звичайно, згода, якщо немає іншої змоги врятувати дитину, – відповіла місіс Мейлі.
– Немає, це єдине, що я надумав, – слово честі, – запевнив її лікар.
– У такому разі моя тітонька дають вам необмежну повновладу, – крізь сльози всміхнулася Роза, – але, будь ласка, не будьте занадто жорстокі до цих бідолах.
– Ви, здається, гадаєте, моя панно, що сьогодні всі, окрім вас, заповзялися бути жорстокими, – відповів лікар, – я сподіваюся (як оборонець молодого чоловічого покоління), що ви будете в такому самому чутливому, розчуленому настрої і на той час, коли один з достойних представників його заволає до вашого доброго серця за співчуттям; ех, якби мені мої молодощі – будьте певні, не втеряв би я такої нагоди!
– Ви така сама дитина, як і бідний Брітлз, – відповіла, почервонівши, Роза.
– Ха-ха-ха! Легко ж тоді бути дитиною, – від щирого серця засміявся лікар. – Але повернімося до нашого хворого. Ми не погодилися ще щодо найголовнішого. Хоча тому міднолобому констеблеві, що сидить там унизу, я сказав, що кожне слово, кожен рух можуть коштувати хворому життя, і суворо заборонив йому наближатись до хлопця, але на правду казати, як на мене, то хвороба його не така вже страшна, і ми можемо з ним залюбки поговорити. Отже, моя друга умова така: я говоритиму з ним у вашій присутності; якщо з його слів у мене й у вас складеться цілком певне враження, що він дійсно неприторенний пройдисвіт (чого я, на жаль, занадто певен), – ми його віддамо на волю Божу, – принаймні, я умию руки.
– О ні, ні, тітонько! – скрикнула з благанням Роза.
– О так, так, тітонько! – перекривив її лікар. – Так згода?
– Він не може бути зіпсований вкрай, це неможливо! – змагалася дівчина.
– Чудово!.. То чому ж ви боїтеся тоді погодитись на мою пропозицію? – заперечив лікар.
Кінець кінцем сторони зійшлися на цьому і з великим нетерпінням почали чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.
Але їм довелося чекати довше, аніж запевняв спочатку містер Лосберн. Години збігали за годинами, а хворий усе спав важким непробудним сном, – лише надвечір покликав до нього добрий лікар дам.
– Хлопчик ще дуже кволий і знесилений з великої втрати крові, – казав він, – але його так непокоїть якась настирлива думка і він так поривається розкрити якусь таємницю, що краще дати йому висловитися й одразу розважити душу, аніж відкладати цю розмову до ранку, як це належало б, власне кажучи, зробити.
Розмова затяглася надовго. Олівер оповів їм усю просту історію свого життя, але йому бракувало сили, і мова йому часто вривалася на півслові. Було щось урочисте в тремтінні цього кволого голосу хворої дитини, що в сутіні темної кімнати оповідала безрадісну повість отого зла й страждання, що зазнала вона від жорстоких людей.
Цієї ночі ніжні руки приголубили хворого Олівера і добре чисте створіння приспало його, а в нього було так радісно й тихо на серці, що в цю хвилю він би навіть і вмер без нарікання.
Скоро закінчилася ця глибока поважна розмова, і Олівер, заспокоївши своє серце, знову поринув у тихий сон, містер Лосберн змахнув з очей неслухняну сльозу, вилаяв себе за слабкодухість і кинувся по свою жертву, містера Джайлза. У вітальні він його не знайшов і, до речі, збагнув, що його слова, мабуть, справлять більший ефект на кухні; тому він пішов просто туди.