У нижній палаті хатнього парламенту, на кухні, зібралося ціле товариство: куховарка, покоївка, містер Брітлз, містер Джайлз, лютівник (що, вважаючи на його заслуги, одержав спеціальне запрошення погостювати в господі місіс Мейлі) і констебль.
Констебль мав здорову патерицю, здорову голову, здорового носа й здорові ботфорти, і здавалося, що й елю він уже хильнув відповідну кількість (та так воно насправді й було).
На кухні жваво обговорювали пригоду останньої ночі. Коли лікар увійшов, Джайлз саме оповідав про велику силу свого духу; Брітлз з квартою елю в руці поривався підтакувати кожному його слову, поки воно ще навіть не злітало з його уст.
– Сидіть, сидіть, – дозволив їм лікар і махнув рукою.
– Красно дякую, сер, – відповів Джайлз. – Пані наказали почастувати челядь елем; ну а мені в моїй кімнаті, звісно, нудно сидіти самому, то я й вирішив випити свою пайку в приємній компанії.
Брітлз, а за ним і решта присутніх пробубоніли щось, що мало висвітлювати глибоку подяку маршалкові за цю велику честь, а той обвів усіх ласкавим поглядом, немов даючи зрозуміти, що поки вони поводитимуться як слід, він ніколи не позбавить їх своєї ласки.
– Як здоров’я хворого, сер? – спитав він.
– Поганенько, – відповів лікар, – ех, Джайлзе, Джайлзе, боюся я, що ви собі лиха накоїли з цією халепою, – шкода й казати!
Джайлз здригнувся.
– Невже… невже він помре, сер? – злякано пролопотів він. – Я цього не переживу, сер. Ні, ні, я не хотів убивати дитини, правда, Брітлзе? Бодай йому, – ні, ні, ні за що в світі, навіть за все столове срібло нашого графства я не взяв би такого гріха на себе!
– Річ не в тому, – таємничо провадив лікар. – Джайлзе, скажіть мені, ви протестант?
Джайлз зблід.
– Так, сер, сподіваюсь, що так, – прошепотів він.
– А ви, хлопче? – зненацька обернувся лікар до Брітлза.
– Господи помилуй! – здригнувся той. – Я… я те саме, що й містер Джайлз.
– Ага, то скажіть мені обоє, чуєте, обоє, – грізно провадив лікар, – чи можете ви заприсягтись, що цей хлопчик, там, нагорі, – той самий, що вдерся сьогодні вночі крізь вікно до комірки? Кажіть! Чуєте? Ми слухаємо!
Лікар, знаний у всій околиці за найдобрішу й найдобродушнішу в світі людину, спитав це так гнівно й суворо, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й усіх пригод останньої днини й без того в голові вельми шуміло, тільки один на одного очі повитріщали.
– Пане констебль, прошу уважно слідкувати за відповіддю цих добродіїв, – провадив лікар і урочисто підніс угору пальця, а потім притиснув його до кінчика свого носа, щоб примусити шановного цербера напружити всю свою увагу, – пане констебль, вважайте: їхня відповідь матиме велике значення.
Констебль надав своєму обличчю відповідного, по змозі глибокодумного виразу й узяв до рук ознаку свого службового стану – свою патерицю, що досі стояла недбало в закутку за каміном.
– Прошу звернути увагу на те, що ви маєте встановити лише подобу двох осіб: злодія і хворого, – провадив лікар.
– Так єсть, – підтвердив констебль, страшенно відкашлюючись, бо ель, випитий в останню хвилину прихватцем, заскочив йому в дихавку.
– Отже слухайте: до будинку вдираються грабіжники, – почав лікар, – двоє слуг у темряві, серед пострілів, ґвалту й диму вгледіли здалеку спохвату злодійського хлопця, а другого ранку якийсь хлопчина приходить до цього самого будинку, і тому лише, що в нього поранена рука, ці добродії хапають його (чим загрожують, до речі, його життю) і божаться й присягаються, що він саме і є вчорашній грабіжник. Отже, по-перше – питання в тому, чи факти, – чуєте, голі факти, – підтверджують їхні слова, а по-друге – якщо ці факти їхніх слів не підтверджують, то в яке становище ставлять себе ці добродії?
Констебль глибокодумно хитнув головою і відповів, що коли це питання не законне, то тоді він узагалі не знає, що таке закон.
– Питаю вас удруге, – провадив лікар, – чи можете ви заприсягтись, що це той самий хлопець?
Брітлз глянув нерішуче на містера Джайлза, Джайлз глянув нерішуче на Брітлза, констебль наставив руку до вуха, щоб краще почути, жінки й лютівник напружено витягли шиї наперед, а лікар обвів уже всіх проникливим, переважним поглядом, – коли це нараз за вікном почулося калатання дзвіночка, а за ним скрип коліс.
– Шпиги! – скрикнув з величезним полегшенням Брітлз.
– Хто?! – скрикнув лікар і пополотнів.
– Члени карного розшуку, сер, – відповів Брітлз, беручи в руки свічку, – ми з містером Джайлзом послали по них ще зранку.
– Що?! – жахнувся лікар.