Горбань кинувся за ним, посилаючи на його голову найстрашніші прокльони, але коли лікар відвернувся на хвилину до кучера, він зазирнув до карети й кинув на Олівера такий гострий звірячий погляд, що протягом багатьох наступних місяців він переслідував бідного хлопчика і вдень, і вночі.
Горбань ще довго лаявся і верещав; кучер стьобнув віжками, карета рушила, а він усе дивився їй вслід, тупотів ногами і рвав на собі волосся в пароксизмі правдивої чи удаваної люті.
– Я – осел! – мовив містер Лосберн по довгій глибокій мовчанці. – Чи ти помічав це й раніше, Олівере?
– Ні, сер.
– То не забудь цього іншим разом. Так, осел, – провадив лікар, знову помовчавши. – Навіть якби я натрапив на той самий будинок і на тих самих злодюг, то що ж би я утнув сам-один, як палець? А якби навіть мав помічників, то чого б я досяг? Тільки накликав би сам біду й власними руками збив би бучу, що її на силу Божу сяк-так погамував. Так і треба мені, старому дурневі, за те, що завжди слухаю свого першого пориву й тільки зопалу у вогонь вскакую. Це мені буде доброю наукою! Доброю!
Але треба зазначити, що добрий містер Лосберн ціле своє життя слухав лише першого пориву свого серця й робив усе зопалу; проте це рекомендувало не з поганої сторони його «пориви», бо особливого клопоту й біди вони на нього не накликали, а, навпаки, завойовували найглибшу й найтеплішу любов і пошану до нього всіх тих, хто його знав.
На правду казати, кілька хвилин лікар був трохи роздратований; йому було прикро, що перша нагода підтвердити фактами Оліверові слова не дала нічого. Проте він незабаром заспокоївся: Олівер не зніяковів, не зморгнув навіть і відповідав на всі його запити так просто, щиро й послідовно, що старенький вирішив ніколи більше не зневірятися в його правдивості й здаватися на кожне його слово.
Олівер пам’ятав назву вулиці, де жив містер Броунлоу, і тому вони поїхали безпосередньо туди. Коли карета завернула за ріг, серце Оліверові мало не вискочило з грудей.
– Ну, хлопче, куди ж під’їздити? – спитав лікар.
– Сюди, сюди, до цього білого будинку! – скрикнув Олівер, показуючи у вікно. – О, швидше, швидше, на бога! Я мов ось зараз умру, я весь тремчу!
– Та буде вже, буде! – заспокоїв його лікар, ласкаво плескаючи його по плечу. – Ти ж їх за хвилину побачиш, а як вони зрадіють, як уздрінуть, що ти живий і здоровий!
– Дай Боже! – скрикнув Олівер. – Вони були такі добрі до мене.
Карета стала. Ні, ні, не цей будинок, ось той, поруч… Карета проїхала ще трохи й зупинилась. Олівер глянув на вікна знайомого будинку, і сльози радості й надії покотилися по його щоках. Але що це?
Ой, ні! Фіранок на вікнах чомусь не було, кімнати стояли порожні, а на шибці біліло оголошення «Віддається під найм».
– Постукайте-но в сусідні двері, – звелів містер Лосберн. – Чи не знаєте ви часом, де подівся містер Броунлоу, ваш колишній сусіда, голубонько?
Але служниця, що відчинила двері, нічого не знала й пішла попитати. Незабаром вона вернулася й оповіла, що містер Броунлоу розпродав усе своє майно і шість тижнів тому виїхав до Вест-Індії. Олівер сплеснув руками й у знемозі відкинувся назад.
– А ключниця його виїхала також? – спитав містер Лосберн помовчавши.
– Так, сер, – відповіла служниця, – містер Броунлоу з ключницею і ще одним своїм старим приятелем виїхали всі разом.
– То мерщій завертайте додому, – наказав містер Лосберн кучерові, – геть, геть з цього проклятущого Лондона, коні погодуємо за містом.
– А книгар? – скрикнув Олівер, я знаю дорогу до його крамнички. Заїдемо до нього, благаю вас, сер!
– Ні, на сьогодні досить! Годі з нас і цього розчарування на один день, моє бідолашне, – одказав лікар. – Якщо ми підемо до книгаря, то виявиться обов’язково, що він або помер, або підпалив свою хату й утік. Ні, ні, гайда додому!
Отже, слухаючи «першого пориву» містера Лосберна, вони завернули додому.
Це гірке розчарування тяжко засмутило Олівера, хоч яким безжурно щасливим узагалі він тепер себе почував; скільки разів за своєї хвороби мріяв він про те, як зустрінуть його містер Броунлоу та місіс Бедвін і з якою насолодою розкаже він їм, як часто довгими ночами й днями думав він з гарячою вдячністю про все те, що вони зробили для нього, і як гірко нарікав на жорстоку долю, що розлучила його з ними. Надія виправдати себе колись перед ними, пояснити їм, як його силоміць затягли назад злочинці, підтримувала його, давала йому силу перетерпіти всі недавні злигодні; а тепер все згинуло марно: його добрі друзі так далеко від нього, вони поїхали, може, навіки з думкою, що він злодій і ошуканець, – і ніщо, ніщо ніколи до самої його смерті не виправдає його… це було вже понад його силу!