Проте цей факт не вніс жодної зміни у відношення до нього його доброчинців. За два тижні почало забиратися на тепло, дерева й квіти вкрилися зеленими пелюстками й пишним цвітом, і в господі місіс Мейлі стали лагодитися до від’їзду з Чертсі. Срібло, що спокушало так Феджіна, відіслали на схов до банку, Джайлза й ще одного служника залишили доглядати будинок, а місіс Мейлі та Роза з рештою челяді виїхали на кілька місяців на село й узяли з собою Олівера.
Хто змалює захват, радість, утіху й душевний спокій бідного хворого хлопчика, що опинився нараз серед розквітлої природи, серед зелених гір і кучерявих лісів і міг тепер повними грудьми вдихати цілюще сільське повітря? Хто з’ясує, чому картини лагідного життя природи врізаються так глибоко в душу виснажених мешканців тісних велелюдних міст і сповнюють своєю власною запашною свіжістю їхні спустошені серця! Люди, що все своє життя живуть серед вузьких вулиць і камінних стін, що за роботою світу не бачать і навіть не бажають перемін і зрештою починають навіть любити кожну цеглину, кожен бруковий камінь своїх обмежених щоденних мандрівок, – і навіть у цих людей, коли вони почують над собою подих смерті, нараз прокидається нудьга за природою й непереможний потяг кинути хоч один останній погляд на її чисте лице; відірвані від свого звичайного оточення, де вони зазнали всіх радощів і всіх скорбот, вони раптом мов перероджуються. Вони самі ледве сновигають по зелених, сонцем залитих моріжках, але небесна глибінь, гори, поля і сріблиста поверхня струмків збуджують у них такі відрадні далекі спогади, що їх швидке згасання не гнітить і вони сходять у могилу так тихо й лагідно, як те сонце, що за кілька годин до того згасло перед їх ослаблим зором за їхнім самотнім вікном. Спогади, що збуджують у нас лагідні сільські картини, не від землі, не від земних думок і надій. Їхній ніжний подих учить нас сплітати свіжі вінки на могилах тих, кого ми любили, він прояснює наші думки й приборкує стару ненависть і ворожнечу, і в душах навіть цілком поверхових людей все ж жевріє якась невиразна напівсвідома певність, що вони колись, давно-давно, за якихось далеких часів уже знали те саме почуття, і це збуджує в них урочисті думки про майбутню безвість віків і стишує пиху й суєту суєт.
Село, куди переїхала місіс Мейлі, лежало в чарівному куточку. Для Олівера, що бачив на своєму короткому віку лише гамір, тисняву й свари, почалося нове життя.
Рожі й кучерява жимолость густо повилися по стінах котеджу, оксамитовий плющ обвивав стовбури старих дерев, а запашні квіти в саду сповнювали повітря ніжними пахощами. Поруч із садибою був невеличкий цвинтар – не міське похмуре кладовище, загромаджене важкими недоладними надгробками, а привітна зелена поляна із смиренними горбками, викритими свіжим дерном та мохом, під якими спочивали тихим сном старі трудівники землі. Олівер часто блукав по цьому цвинтарю; він згадував забуту могилу своєї покійної матері, присідав край якогось горбка і нишком плакав, але коли він здіймав по тому свої очі до глибокої, спокійної блакиті, тоді йому здавалося, що мати його не вмерла, що вона жива, і з його очей знову котилися сльози – рясні, але не болючі.
Щасливі це були для Олівера часи! Ясні дні збігали безжурно, тихі ночі не приносили з собою жаху й турбот; гидкі стіни в’язниці й близькість гидких людей не гнітили його – усе навівало лише веселі, відрадні думки. Щодня зранку він ходив удосконалюватися в читанні й писанні до сивоголового дідуся, що жив недалечко від церкви; старенький говорив до нього так лагідно і ставився так пильно та уважно до його науки, що Олівер докладав усього серця, щоб йому догодити. Після навчання він ходив на прогулянку з місіс Мейлі та Розою і прислухався до їхніх довгих розмов про різні прочитані книжки, а то сідав край їх ніг десь у затінку і слухав, як Роза читала вголос своїй тітці; він слухав і не міг наслухатись і сидів би так бозна-скільки. А коли сонце повертало на захід, він брався до своїх занять (він готував їх у своїй власній маленькій кімнатці, що виглядала вікнами в садок), а ввечері пані йшли знову гуляти й кликали його з собою; з якою насолодою слухав він їхні розмови, як радів, коли вони прохали його зірвати їм якусь квіточку, за якою треба було подряпатись на схил або шпиль пагорбка, або коли вони забували вдома якусь річ і посилали його по неї – як весело, як жваво виконував він усі ці дрібні доручення! А коли насувалася ніч, вони поверталися назад додому; Роза сідала за фортепіано й грала якихось хороших мелодій або співала ніжним тихим голосом старовинних улюблених пісень своєї тітки; вони сиділи всі троє в темряві – свічок не вносили тоді до кімнати, – а Олівер слухав і слухав край відчиненого вікна солодкі звуки й не тямив себе від щастя.