– Дівчинко, моя люба, я ніколи ще не бачила тебе в такому стані, – мовила старенька пані, ніжно обіймаючи її.
– Я б не лякала вас, якби могла, тітусю, – відповіла Роза. – Я направду боролася з собою дуже ревно, але несила… Я, здається, справді трохи нездужаю.
Так, це була правда, коли внесли свічки, місіс Мейлі й Олівер побачили, що за якихось півгодини з того часу, як вони повернулися додому, личко дівчини стало мармурово-біле. Воно було прекрасне, але не те, як завжди: вираз його був якийсь сполоханий, похмурий, неприродний. За хвилю щоки її зашарілись як жар, а в ніжній блакиті її очей спалахнули якісь дикі вогники; ще мить – і рум’янець збіг з її щічок, мов хвилева тінь від хмарини, і вона знову зблідла як смерть.
Олівер, омліваючи, не спускав очей з місіс Мейлі і побачив, що ця різка зміна в Розиному обличчі її дуже схвилювала; він сам теж страшенно злякався, але як старенька пані силкувалася не показувати своєї турботи, то й він зробив над собою таке саме зусилля; вони обоє зробили це так природно, що, коли місіс Мейлі, нарешті, переконала Розу піти спати, настрій її значно покращав; здавалося, що їй стало навіть фізично краще, у кожному разі вона цілком серйозно запевняла, що завтра встане вранці зовсім здорова.
– Але ж я сподіваюся, що жодної небезпеки нема? – спитав Олівер, коли місіс Мейлі повернулася від Рози. – Вони сьогодні, здається, трохи нездужають, та…
Старенька пані зробила йому знак рукою замовчати, сіла в крісло в темному кутку кімнати й довго просиділа так не ворухнувшись.
– Я цього теж сподіваюся, Олівере. Останніми роками з нею я була дуже щаслива, може, навіть занадто щаслива, – тихо мовила вона нарешті, і голос її затремтів, – може, настав мій час зазнати тяжкого горя, ні, ні, тільки не цього.
– Якого? – спитав Олівер.
– Найтяжчого в світі, – відповіла місіс Мейлі. – Втрати моєї любої дівчинки, що була так довго моєю втіхою і порадою.
– О ні, цього не може бути! – палко скрикнув Олівер.
– Тихо, дитино моя! – мовила, ламаючи руки, старенька пані.
– Ні, ні, такої страшної небезпеки не може бути, – провадив Олівер, – адже ж дві години тому вони почували себе зовсім добре.
– Так, а тепер їй дуже погано, – одказала місіс Мейлі, – а завтра, я певна, їй буде ще гірше. О, моя кохана Розо, що я робитиму без тебе?!
Вона так віддалася своєму горю, що Олівер, поборюючи свою власну турботу, почав її втішати й палко благати заспокоїтись бодай заради їх коханої хворої.
– Подумайте, пані, – говорив Олівер, і неслухняні сльози наверталися йому на очі, дарма що він з усіх сил боровся з ними, – подумайте самі, які вони добрі й молоді і скільки радощів і втіхи дають вони всім ближнім. Я певен, я знаю, знаю напевне, що заради вас, – бо ви ж самі такі добрі, – і заради них самих, і заради всіх тих, кому вони дають стільки щастя, – вони не вмруть.
– Годі, – мовила місіс Мейлі, кладучи свою руку Оліверові на голову, – ти говориш, як дитина, мій бідний хлопчику, а проте, ти нагадав мені про мій обов’язок. Я на хвилину забула його, Олівере, але я сподіваюся, що це мені проститься, бо я стара і бачила стільки хворості й смерті на своєму віку, що занадто добре знаю, що таке біль останньої розлуки з любою людиною. Ох, скільки разів на своєму віку бачила я, що смерть забирає молодих, добрих, найкращих у тих, хто їх любить…
Сказавши це, місіс Мейлі немов одним надлюдським зусиллям волі нараз заспокоїлась, перестала нарікати, підвела голову й сиділа тепер спокійна й тверда, як завжди. Олівер дивився на неї і не йняв віри власним своїм очам. А ще більше здивувало його те, що це була не хвилева зміна настрою і що протягом усіх наступних довгих днів і безсонних ночей, сповнених турбот і тривоги, стара пані виконувала свої сумні обов’язки сестри-жалібниці спокійно, бадьоро і назверх начебто з легким серцем. Але Олівер був ще малий і не знав, на що здатні сильні духом люди, коли над ними окошиться лихо. А втім, звідки ж йому було це й відати? – адже ж ці люди самі себе так рідко знають.
Пройшла тривожна ніч. На ранок сумні віщування місіс Мейлі цілком справдилися: Роза лежала в страшній гарячці.
– Ми мусимо боротися, годі марних нарікань, – мовила місіс Мейлі, пильно дивлячись на Олівера, й притиснула пальця до уст. – Візьми цього листа, треба, щоб містер Лосберн одержав його якнайшвидше. Іди цієї ж миті до міста – це всього чотири милі від нас, як іти полем навпростець, а звідти відішлеш листа негайно до Чертсі вершником-гінцем. Тобі допоможе господар заїзду. Я на тебе цілком покладаюсь, Олівере, я знаю, що ти це виконаєш.