Олівер нічого не відповів, але видно було, що в нього було тільки одне бажання: летіти прожогом до міста.
– Ось ще один лист, – провадила місіс Мейлі, немов вагаючись, – тільки сама не знаю, чи посилати його зараз, чи зачекати трохи, коли я побачу, як стоїть справа з Розою. Мені не хочеться надсилати його передчасно, поки нема ще найстрашнішої загрози.
– Його треба відіслати також до Чертсі, пані? – спитав Олівер, горячи бажанням виконати швидше доручення, і простягнув свою тремтячу руку.
– Ні, – відповіла місіс Мейлі, механічно віддаючи йому листа. Олівер глянув на нього й побачив, що його призначено для Гаррі Мейлі, есквайра, до палацу якогось поважного лорда, але точної адреси він розібрати не встиг.
– То що ж, відсилати його чи ні? – спитав він, нетерпляче глянувши на господиню.
– Ні, мабуть, краще заждати, – відповіла вона й відібрала листа. – Я почекаю до завтра.
З цими словами вона дала Оліверові гаманця з грішми, і хлопчик, не гаючи більше й хвилини, кинувся бігти до міста що було сили.
Він біг полем, вузенькими межами, поспішав доріжками, попід огорожами, зникав серед пишних рун, виринав на галявах, де поралися женці й косарі; він летів як вітер і зупинявся тільки коли-не-коли, щоб трохи віддихатись; аж нарешті упрілий, засапаний, запорошений дістався до базарного майдану сусіднього містечка.
Тут Олівер зупинився, шукаючи поглядом поштового заїзду. Перед ним був білий банк, червона пивниця і жовта міська управа, а в протилежному кінці майдану – велика обмальована зеленою фарбою будівля з показною вивіскою «Король Джордж». Олівер кинувся до цього будинку. На воротях куняв кондуктор поштового диліжанса; довідавшись, у чому річ, він порадив хлопчикові вдатися до конюха, а той, вислухавши все від слова до слова, відіслав його до хазяїна заїзду – високого чоловіка з синьою краваткою, в сукняних штанях, білому капелюсі і ботфортах, що стояв біля дверей і колупав у зубах срібною шпичкою.
Цей джентльмен подався дуже помалу до контори й почав поволеньки виписувати рахунок за вершника, – писав він досить довго, а як написав і одержав гроші, то довелося ще сідлати коня й виряджати гінця; так збігло ще з добрих десять хвилин. Оліверові вся душа переверталася з горячкового нетерпіння – він з охотою скочив би сам на коня й погнав би його навзаводи до сусідньої поштової станції. Нарешті все було готове; з безліччю порад і прохань боже борони не баритись Олівер віддав до рук гінця дорогоцінного листа, гінець стиснув острогами коня, копита задзвеніли по нерівному бруковому камінні – ще хвилина, і він пронісся навскоч повз заставу й зник з очей.
Оліверові мов гора з плечей звалилася: він зробив усе, що міг: по допомогу послав, часу не загаяв…
Виходячи замислено за ворота, він наткнувся ненароком на якогось високого чоловіка в плащі.
– У-у, сто чортів! Що це? – скрикнув незнайомий, глянувши на Олівера, й поточився назад.
– Даруйте, сер, я дуже поспішаю додому і не помітив вас, – перепросив Олівер.
– Прокляття! Хто б міг подумати! – пробубонів чоловік і уп’явся в хлопчикове обличчя своїми чорними очима. – Хвороби на нього нема! Всюди, всюди він – у-у, з могили встане, щоб мені тільки світ заступити!
– Вибачте, мені самому дуже шкода, – прошепотів Олівер, вражений диким поглядом незнайомого, – сподіваюся, я вас не зачепив?
– Щоб ти здох! – люто прошипів крізь зуби невідомий. – Якби в мене вистачило мужності мовити одне-єдине слово – від тебе тільки б мокре місце залишилось! Щоб тобі добра не було, щоб на тебе джума напала, заразо! Чого ти тут крутишся?
Пробубонівши це, він кинувся з кулаками на Олівера, але нараз похитнувся і важко плюхнув на землю: страшні корчі скрутили все його тіло, з рота покотилася піна, в нього, очевидячки, почався напад чорної немочі.
Одну мить Олівер нестямно дивився на корчі божевільного (він подумав, що незнайомий збожеволів), а потім кинувся до заїзду по допомогу. Дочекавшись, поки хворого перенесли до хати, він кинувся бігти щодуху додому, щоб надолужити втрачений час; йому було страшно й тяжко на серці; він ніяк не міг відігнати від себе тяжкого враження, що справила на нього чудна поведінка невідомого.
Проте ця подія недовго турбувала його: вдома на нього чекали дуже погані звістки, що витиснули з його голови всі чисто думки про власну особу.
Розі раптово погіршало, і надвечір гарячка перейшла в маячіння; місцевий лікар, прикликаний тимчасово до неї, цілий день вартував край її ліжка. Скоро оглянувши її, він відвів на бік місіс Мейлі й сказав їй, що хвороба її небоги набуває дуже небезпечного характеру і що врятувати її може лише чудо.