– Що з Розою? Скажіть, скажіть мені все! – скрикнула місіс Мейлі. – Я все стерплю, аби тільки не ця непевність. На бога, скажіть, що з нею?!
– Заспокойтесь, моя люба пані, прошу вас, заспокойтесь, – відповів лікар, підтримуючи її.
– Пустіть мене до неї, на бога! Дитино моя! Вона вмерла! Вона вмирає!
– Ні! – палко скрикнув лікар. – Вона буде жити з нами ще довгі щасливі літа!
Стара жінка хотіла щиро подякувати лікареві, але внутрішня сила, що підтримувала її так довго, враз відлетіла з першим звуком її гарячої подяки: місіс Мейлі похитнулась і впала на руки свого вірного друга.
Розділ XXXIV
Кілька вступних слів про одного молодого джентльмена, що вперше з’являється на сцену, а також нова пригода з Олівером
Це було занадто велике, незрівнянне щастя! Несподівана звістка приголомшила Олівера: він не міг ані плакати, ані говорити, ані всидіти на одному місці; він ледве розумів, що діється навколо, аж поки, находившись до надутоми в тиші літнього вечора, не виплакався гарячими слізьми; нараз йому відлягло від серця, він мов прокинувся від тяжкого сну і тільки тоді збагнув, яке незмірне щастя дала ця раптова зміна і який нетерпучий був той тягар, що звалився тепер з його грудей.
Олівер повертався додому вже майже поночі з величезним букетом квітів, які він вибирав сьогодні особливо уважно, щоб якнайкраще заквітчати кімнату хворої.
Він швидко йшов битим шляхом, коли це здалеку донісся до нього гуркіт коліс; він озирнувся і побачив, що його наздоганяє поштова карета; коні летіли чвалом, а дорога була така вузька, що йому довелося притиснутися аж до самого паркана, щоб вона його не зачепила.
Край вікна карети сидів якийсь чоловік з білим нічним каптурцем на голові; обличчя його здалось Оліверові знайомим, але воно промайнуло так швидко повз, що він не встиг розгледіти його гаразд. Ще мить – і білий ковпак висунувся з вікна, а гучний голос наказав кучерові спинитись; кучер подав назад розпалені коні, а білий ковпак визирнув знову з вікна, і той самий голос назвав Олівера на ймення.
– Олівере, містере Олівер, сюди! Які новини, що з міс Розою? Містере О-лі-ве-р!
– Це ви, Джайлзе! – скрикнув Олівер і кинувся духом до карети.
Джайлз знову висунувся з вікна і, очевидно, збирався відповісти, що це дійсно він своєю персоною, але в цю мить його відштовхнув якийсь джентльмен, що сидів у другому кутку карети.
– Одне слово: краще чи гірше? – стурбовано гукнув незнайомий.
– Краще, значно краще, – похапцем відповів Олівер.
– Хвала Богові! – скрикнув джентльмен. – А чи ти певен цього?
– Цілком, – відповів хлопчик, – зміна сталася лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула.
Джентльмен не сказав більше нічого, але вискочив з карети й одвів Олівера на бік.
– Так це правда? Ти напевно не помиляєшся, мій хлопчику? – спитав він тремтячим голосом. – Не дури мене, не збуджуй нездійсненних надій!
– О ні, хіба б я міг, я кажу чисту правду, вірте, вірте мені, сер, – одказав Олівер. – Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме з нами ще довгі щасливі літа, – я чув це на власні вуха.
Сльози навернулися йому на очі від згадки про цю щасливу хвилину, що повернула їх усіх до життя, а незнайомий джентльмен відвернувся від нього і простояв так мовчки кілька хвилин. Оліверові здалося, що з грудей його вирвалося наче ридання; боячись потурбувати його якимсь недоречним словом (він добре розумів, які почуття наринули тепер на нього), він трохи відійшов, вдаючи, що дуже заклопотаний своїм букетом.
Під час цієї всієї розмови містер Джайлз сидів на східцях карети зі своїм білим каптурцем на голові й витирав собі очі синьою бавовняною хусткою з білими цятками. Видно було, що добрячий чолов’яга не лицемірить, бо, коли він обернувся до молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.
– Ви, Джайлзе, їдьте просто до моєї матері, а я піду додому пішки, – мовив той, – мені хочеться трохи приготуватися до зустрічі з нею. Скажіть, що я йду слідом.
– Даруйте, містере Гаррі, – відповів містер Джайлз, обертаючи востаннє своє зім’яте запухле обличчя, – але, коли ласка ваша, доручіть це кучерові. Не годиться мені показуватися дівчатам у такому стані – вся їх повага до мене тоді за водою попливе!