– Гаразд! – відповів, усміхаючись, Гаррі Мейлі. – Робіть як хочете. Кучер відвезе наші речі, а ви йдіть з нами. Тільки покрийте свою голову якоюсь іншою покришкою, а то люди ще, чого доброго, подумають, що ми божевільні.
Від цього натяку на непристойність його туалету містер Джайлз хутко заткнув до кишені свій ковпак і витяг з карети свого поважного й шляхетного капелюха. Кучер погнав коні, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер пішли помалу пішки.
Олівер поглядав з великою цікавістю на гостя; йому було, мабуть, років із двадцять п’ять; він був досить високий на зріст, мав гарне відкрите обличчя й упевнені рухи. Попри величезну різницю років, він так скидався на місіс Мейлі, що, якби він навіть і не називав її допіру своєю матір’ю, можна було б і без цього вгадати, ким він їй доводиться.
Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина на порозі маленького котеджу. Зустріч їх не обійшлася без хвилювання.
– Мамо, чому ви не написали мені про це раніше? – прошепотів Гаррі.
– Я збиралася тобі написати, але потім передумала; я хотіла спершу почути, що скаже містер Лосберн, – відповіла його мати.
– Але нащо, нащо було чекати? – провадив Гаррі. – Що, коли б сталося те, чого ви так боялись? Якби Роза… ні… я не можу навіть вимовити тепер цього слова… якби її хвороба звернулася на інше, ви були б цього собі самій ніколи не простили! А я по вік вічний не зазнав би більше щастя.
– Коли б це сталося, то я боюся, що ти попрощався б тоді зі своїм щастям навіки, – одказала старенька, – і один зайвий день все одно не мав би тоді жодного значення.
– Ну а коли б і так, мамо? – провадив молодий джентльмен. – А втім, нащо я кажу «коли б»… мамо, ви ж самі, ви ж самі мусите це знати.
– Я знаю, що вона заслуговує на найчистішу, найбільшу в світі любов, – відповіла його мати. – Я знаю, що за її любов і відданість їй мало заплатити звичайним почуттям, вона варта чогось глибшого й тривалішого. Коли б я цього всього не знала і коли б я до цього не передбачала, що зміна у відношенні до неї любого їй чоловіка розіб’є її чуле серце, мені було б легше виконувати мій обов’язок до неї, і те, що я вважаю за свою святу повинність, не викликало б такої тяжкої боротьби в моїй душі.
– Ви дуже жорстокі, мамо, – мовив Гаррі. – Невже ви досі маєте мене за легковажного хлопчика, що не знає ще сам себе і не знає ціни поривам власного серця?
– Я гадаю, мій любий сину, – відповіла місіс Мейлі, кладучи йому на плече свою руку, – я гадаю, що молодість має багато шляхетних поривів, але вони тривають, на жаль, дуже недовго, я знаю, що є багато летючих, хвилевих почуттів, але вони відлітають без сліду, скоро настане задоволення. А ще гадаю я, – провадила вона, пильно дивлячись своєму синові в вічі, – що коли молодий, запальний шанолюбець бере собі за дружину дівчину з заплямленим іменем (хоч вона в тому сама зовсім не винна), холодні, жорстокі люди зможуть завжди кинути за це каменем у неї, в її дітей і навіть у її чоловіка (що вище стоятиме він у світі) – і взяти його на глум, на посміх; і може, колись настати час, що її чоловік, хай навіть добрий і чесний, пожалує за необачним кроком своїх молодощів. А вона буде це бачити, знати й мовчки терпіти його презирство.
– Мамо, – нетерпляче скрикнув Гаррі, – такий чоловік був би егоїстичною тварюкою, не вартою навіть самого ймення порядної людини, що про неї ви говорите, і не вартий дівчини, що її ви маєте на увазі!
– Ти кажеш це тепер, Гаррі, – заперечила його мати.
– І казатиму так завжди! – скрикнув він. – Та мука, що роз’ятрила всю мою душу за останні два дні, викликала в мене зізнання про моє почуття – про моє велике палке почуття, що взялося не з вітру, й не сьогодні, й не вчора, – ви це самі знаєте, мамо! Я віддав своє серце Розі, цій любій хорошій дівчині – я люблю її так вірно й щиро, як тільки може любити чоловік жінку. Поза нею у мене немає в житті жодних думок, жодних надій, жодних бажань; ви вириваєте в мене цю найбільшу в моєму житті ставку, але пам’ятайте: цим ви берете на свою відповідальність мій спокій і щастя моєї душі й кидаєте їх на всі чотири вітри. Мамо, подумайте ще про це, подумайте про вашого сина і не легковажте так почуття, якому ви, очевидно, надаєте так мало ваги.
– Ти помиляєшся, Гаррі; саме тому, що я дуже розумію гарячі живі серця і їхні пориви, хотіла б я зберегти їх від зайвих страждань, – заперечила місіс Мейлі. – Але поки що годі, ми вже й так багато, занадто багато наговорилися про це.