– Гаразд, то хай вирішує сама Роза, – мовив Гаррі. – Але сподіваюся, що ви відмовитеся від свого незрозумілого упередження і не зав’яжете мені світу?
– Ні, не зав’яжу, – відповіла місіс Мейлі, – але я бажаю, щоб ти поміркував…
– Я вже досить міркував! – нетерпляче скрикнув її син. – Мамо, я міркував про це не один рік і не два, я міркую про це з тієї хвилини, як почав взагалі свідомо ставитися до життя. Почуття мої не змінилися ані на крихту з того часу. Нащо мені їх довше стримувати й мучитись? Нащо? Для кого? Для чого? Кому це допоможе? Ні! Я не поїду звідціля, поки Роза не вислухає мене!
– Вона тебе вислухає.
– Мамо, з вашого тону я передбачаю, що вона мене вислухає байдуже.
– Ні, не байдуже, зовсім не байдуже, мій сину.
– Ну а як же? Сподіваюся, вона ж не покохала нікого іншого?
– Ні, коли не помиляюсь, ти один пануєш над її серцем, – але…
(Гаррі поривався був щось сказати, та стара пані його спинила.)
– Але я хотіла сказати тобі ось що, – мовила вона. – Перш ніж ти поставиш цю останню ставку, перш ніж ти даси себе вколисати найсолодшим мріям, подумай, мій сину, про історію бідної Рози, збагни, який вплив матиме на її рішення її темне походження – адже ж вона знає про нього, – збагни, яку відповідь дасть вона тобі, коли взяти до уваги її пошану і любов до нас і цілковиту самовідданість її шляхетної душі у всьому – великому й малому.
– Що ви хочете цим сказати, мамо?
– Домислись до цього сам, мій сину, – відповіла місіс Мейлі. – А тепер я мушу йти до неї. Господь з тобою!
– Ми ще з вами сьогодні побачимося, мамо? – жваво спитав її Гаррі.
– Можливо, але пізніше, коли я піду від Рози.
– Але ж ви їй скажете, що я тут?
– Звичайно, скажу.
– Іще скажіть їй, як я турбувався за неї, як я перестраждав і як прагну її побачити. Ви ж не відмовите мені, мамо?
– Ні, я перекажу їй це все, – одказала місіс Мейлі і, ніжно стиснувши руку синові, швидко вийшла з кімнати.
Під час цієї хапливої розмови містер Лосберн з Олівером стояли в протилежному кутку кімнати. Коли господиня вийшла, лікар простягнув свою руку до Гаррі Мейлі, і вони щиро привітались. На гарячі запити свого молодого друга про стан хворої лікар розповів йому всю правду з найдрібнішими подробицями; звістки були дуже втішні й відрадні й цілком підтверджували Оліверові слова. Тим часом містер Джайлз, що вдавав, ніби дуже пильно порається з багажем, пильно прислухався до їхньої розмови.
– А що, Джайлзе, чи не підстрелили ви часом ще якогось великого звіра? – звернувся до нього лікар, скінчивши свою доповідь.
– Ні, сер, – ніякого особливого, – відповів Джайлз – і почервонів як рак.
– І злодіїв не ловили, і грабіжників не впізнавали? – провадив лікар.
– Ні, не доводилося, сер, – дуже поважно відповів ключник.
– Шкода, шкода, ви ж досконально знаєтеся на цих справах, – допікав йому лікар. – Ну а як ся має Брітлз?
– Спасибі, сер, живе та й хліб жує, – одказав містер Джайлз, знову переходячи до свого звичайного протекторського тону, – і вклоняється вам доземним поклоном.
– Дуже приємно, – мовив лікар. – Ага, до речі, я допіру згадав, що напередодні того сумного дня, коли мене так раптово викликали сюди, я виконав одне доручення нашої пані-господині, що до певної міри стосується вас. Ось ходіть сюди, в куточок, зараз почуєте.
Містер Джайлз підійшов дуже гордовито й трохи здивовано до лікаря й уважно вислухав усе, що той прошепотів йому на вухо, а потім з глибоким поклоном і подякою вийшов з кімнати надзвичайно величною ходою. У вітальні тема цієї таємничої розмови залишилася невідомою, зате кухня одержала про неї найповнішу інформацію. З вітальні Джайлз подався просто туди, звелів собі дати кварту елю і з незрівнянною величчю, що справила на всіх присутніх надзвичайне враження, оповістив, що пані за його лицарське поводження під час грабіжницького нападу на їхній дім з ласки своєї поклала до місцевої ощадної каси двадцять п’ять фунтів стерлінгів на його власне ім’я і довічне володіння. Тут обидві служниці звели до неба очі й руки і висловили думку, що містер Джайлз почне тепер напевне гордувати ними, але він заспокоїв їх, проводячи задоволено рукою по своєму жабо, що цього ніколи не буде, і навіть попрохав їх, коли вони, бува, помітять, що він ставиться з погордою до своїх підвладних, натякнути йому на це. Потім він висловив ще кілька зауваг, що якнайкраще свідчили про його смиренність і викликали в його слухачів цілковите співчуття й схвалення, але насправді були такі самі оригінальні й доречні, як більшість зауваг усіх великих людей.