Але всі їхні зусилля були марні; на землі не було навіть знати свіжих слідів. Вони стояли тепер учотирьох на невеличкому пагорбку, звідки було видно, мов на долоні, версти на чотири всі околичні поля. Ліворуч, у балці, лежало село, але щоб дістатись до нього тією дорогою, що показав Олівер, злочинці мусили б дати чималого гака голим полем, а це було неможливо зробити за такий короткий час. Праворуч, зараз за лугом, починався густий ліс, але й до лісу вони не здолали б дістатися так швидко.
– Мабуть, це тобі просто приснилося, Олівере, – мовив Гаррі Мейлі.
– Ні, ні, сер, ні в якому разі, – відповів Олівер, здригаючись від самої згадки про вираз обличчя старого мерзотника. – Уві сні такого не бува. Я бачив його, я бачив їх обох так виразно, як бачу оце вас.
– А хто ж був другий? – спитали разом Гаррі й містер Лосберн.
– Той самий чоловік – я вам про нього оповідав, – той, що визвірився тоді на мене перед заїздом, – одказав Олівер. – Я добре запам’ятав його обличчя – ми стояли тоді так близько один біля одного… я заприсягну, що це він.
– І вони пішли в цей бік? Ти цього певен? – перепитав Гаррі.
– Так само певен, як і того, що вони обоє стояли за вікном! – скрикнув Олівер, показуючи на огорожу, що відділяла садок місіс Мейлі від лугу. – Високий чоловік перескочив ось тут, а старий відбіг кілька кроків праворуч і проліз он через ту дірку.
Лікар і Гаррі, що пильно стежили за хлопчиком, ззирнулися: ні, він не брехав – вираз його обличчя був занадто серйозний і правдивий. А проте, ніде навкруги не було жодного сліду, що свідчив би про хапливу втечу сполоханих злочинців. Трава була висока й густа, але потолочена лише там, де пробігали вони самі. Ґрунт на схилах і над краєм канави був грузький, глеюватий, але ніде не було видко слідів чобіт, ніде не було найменшого знаку на те, що тут недавно взагалі ступала людська нога.
– Дивно! – мовив Гаррі.
– Дивно! – відгукнувся лікар. – Та самі Бледерз і Деф тут нічого не втнули б!
Свідомо марнуючи час, вони все ж шукали й оглядали кожен кущик, аж поки не впала ніч, і навіть тоді, втративши останню надію на успіх, вони все ж не поспішали йти й повернулися додому дуже помалу й понуро. Джайлза негайно відрядили на розвідку до всіх околичних шинків, змалювавши йому точно за Оліверовими словами всі зовнішні ознаки обох злочинців. З них, у кожному разі, старий мав стільки характерних рис, що коли б він сновигав удень десь поблизу або заходив кудись випити склянку пива – він був би кожному в око впав; але й це не допомогло: Джайлз не довідався нічого, що могло б пояснити або хоча б до певної міри з’ясувати цю таємничу пригоду.
Другого дня вони знову шукали й розпитували людей, але все було марно. Потім місіс Мейлі поїхала з Олівером до сусіднього містечка, сподіваючись довідатись що-небудь хоч там, та й це нічого не дало. За кілька день таємничу подію почали потроху забувати, як це завжди буває, коли наша цікавість за браком нових даних, що підживляли б її, згасає сама собою.
Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила зі своєї кімнати і навіть могла потроху гуляти по садочку й знову почала світити сонячним променем у своєму родинному тісному колі.
Але хоч у стінах маленького котеджу знову залунали веселі голоси й веселий сміх, і хоч ця зміна вплинула так відрадно на всіх його мешканців, часом між ними немов пробігала якась тінь; ця тінь відбивалася іноді навіть і на Розі, й Олівер, звичайно, не міг не відчувати цього. Місіс Мейлі часто замикалася із сином у своєму кабінеті і провадила з ним наодинці якісь довгі розмови, а Роза не раз виходила на люди зі слідами сліз на своєму ніжному личку. Коли містер Лосберн остаточно призначив день свого від’їзду до Чертсі, всі ці лихі симптоми ще дужче загострилися: відчувалося цілком виразно, що в родині діється щось непевне і що воно порушує душевний спокій молодої дівчини – і, може, ще чийсь.
Одного разу, коли Роза сиділа сама в їдальні, до кімнати ввійшов Гаррі Мейлі і трохи схвильовано й нерішуче попрохав у неї кілька хвилин на коротку розмову.
– Це… це… лише кілька слів, Розо, – мовив він, підсовуючи до неї своє крісло. – Те, що я хочу вам сказати, для вас, мабуть, не таємниця – ви помітили, ви мусите знати про наймиліші мрії мого серця, хоча уста мої їх ще ніколи не промовляли.
Роза дуже зблідла, скоро Гаррі увійшов, але це, може, було лише наслідком її недавньої хвороби; у відповідь вона лише нижче нагнула голову й мовчки, чекаючи на його дальші слова, схилилася до квітів, що стояли поруч.
– Мені… мені слід було б уже давно від’їхати звідси, – мовив Гаррі.