Розділ XXXVI
Дуже короткий і на перший погляд, може, зайвий розділ, але прочитати його слід, бо він випливає з попереднього й дає ключ до одного з наступних, що з’явиться свого часу
– Отже, ви вирішили їхати сьогодні разом зі мною? – спитав лікар, коли Гаррі Мейлі з’явився вранці до їдальні, де вони з Олівером уже снідали. – Ну та й гонивітер, сім п’ятниць на тиждень.
– Стривайте, незабаром ви мені щось інше скажете, – відповів Гаррі, наразі невідомо чому червоніючи.
– Сподіваюся, що матиму для цього підставу, – відповів містер Лосберн, – хоча, на правду казати, я цьому віри не йму. Ще вчора вранці ви раптом вирішили залишитися тут і, як належить шанобливому синові, поїхати з вашою матусею на морські купання. Опівдні ви вже повідомляєте мені, що зробите мені честь одпровадити мене до самого дому по дорозі до Лондона. А ввечері ви дуже таємничо починаєте вмовляти мене виїхати вдосвіта, поки ще наші пані не встануть, унаслідок чого наш молодий друг Олівер сидить пригвождений до столу із сніданням, замість нишпорити полями й лугами за різними виключними ботанічними екземплярами. Кепська справа коло батькового воза, еге ж, Олівере?
– Ні, сер, мені було б дуже прикро, якби ви з містером Мейлі виїхали без мене, – відповів Олівер.
– Добре говориш, хлопче-молодче! – одказав лікар. – Обов’язково приїзди до мене в гості, як повернешся до Чертсі. Але серйозно, Гаррі, може, якась звістка від ясновельможних викликала ваш раптовий від’їзд?
– Ні, від «ясновельможних» (коли не помиляюсь, ви маєте на увазі мого шановного дядька) за весь час мого перебування тут я не одержував листів, та й тепер, літньої пори, не може статися нічого такого, що б вимагало мого негайного повернення.
– То, значить, ви дивна людина, – відповів лікар. – А втім, після передріздвяних виборів ви, мабуть, все одно опинитесь у парламенті, і тому ці раптові зміни й хитання цілком відповідна школа до політичного життя. А це теж неабищо. Добрі вправи ніде не завадять, незалежно від характеру змагань: чи це буде за місце в парламенті, чи то за келих на перегонах.
Гаррі Мейлі глянув на лікаря так, немовби він міг побити всі його доводи двома словами, але сказав лише «час покаже» і не повертався більше до цього питання. Незабаром до воріт під’їхала поштова карета; містер Джайлз забрав речі подорожніх, а містер Лосберн кинувся за ним доглянути, щоб їх як слід уставили.
– Олівере, я маю сказати тобі два слова, – мовив стиха Гаррі.
Олівер підійшов до віконної ніші, куди його таємничим знаком руки покликав молодий господар, дивуючись про себе, чому він так нервується і чому він разом з тим такий смутний.
– Ти вже вмієш добре писати? – спитав Гаррі, кладучи йому на плече свою руку.
– Так, здається, сер, – одказав хлопчик.
– Я, мабуть, не скоро повернуся додому і хочу, щоб ти мені час од часу писав – хоча б двічі на місяць – приміром, що два понеділки на Головний поштамт у Лондоні – гаразд?
– О, звичайно, сер, це буде для мене такою втіхою! – скрикнув Олівер, страшенно пишаючись цим дорученням.
– Мені хотілося б знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі, – провадив Гаррі. – Ти можеш писати мені багато цікавого про ваші прогулянки, про ваші розмови і про те, чи вона… тобто я хотів сказати, чи вони здорові, щасливі, веселі. Розумієш?
– О, звичайно, дуже добре розумію.
– Але ти їм краще про це нічого не кажи, – похапцем додав Гаррі, – бо тоді матуся силкуватимуться писати мені частіше, а це для них зайвий клопіт і втома. Хай це буде нашою маленькою таємницею, – і пам’ятай, пиши мені про все чисто, я на тебе цілком покладаюсь.
У захваті від такого почесного доручення Олівер, сповнений почуття власної важливості, урочисто обіцяв устояти на слові – додержати таємниці й повідомляти молодого пана про всі родинні новини, після чого той з ним тепло попрощався, запевняючи його, що він буде завжди йому за вірного прихильника й заступника.
Лікар сидів уже в кареті, а Джайлз (вирішили, що він залишиться тим часом з панями) стояв поруч, тримаючи напоготові дверцята карети; жіноча челядь висипала в садок подивитися на від’їзд дорогих гостей.
Гаррі глянув востаннє на плетене вікно і вскочив до карети.
– Гей, чвалом! – гукнув він кучерові. – Женіть коні щосили, сьогодні мені й цього мало!
– Гей, стійте, – крикнув лікар, висовуючи похапцем голову у віконце карети. – Женіть коні не щосили, – з мене й цього досить, – чуєте?