Коні рвонули. Карета заторохтіла й затряслася по шляху, і довго ще по тому, як гуркіт її коліс завмер удалині, вона за хмарою куряви маячіла по покрученій дорозі, то зникаючи за її раптовими поворотами, то знову виринаючи на рівних місцях. Тільки коли вже й хмарка куряви зникла за обрієм, глядачі розійшлися хто куди.
Але крім них була ще одна незрима глядачка, що ще довго-довго по тому, як слід коліс уже й вітром замело, не могла відвести очей від того місця, де зникла карета: то Роза сиділа за білою фіранкою, що сховала її від Гаррі, коли він глянув востаннє на плетене віконце.
– Він, здається, бадьорий і веселий, – мовила вона нарешті стиха до себе, – а я боялася, що він журитиметься. Я помилилася. Ну що ж: я рада, дуже рада.
Сльози – ознака не тільки горя, а й радості; але ті сльози, що котилися по Розиних щоках, коли вона сиділа край вікна, втупивши очі в одну-єдину точку вдалині, свідчили більше про горе, аніж про радість.
Розділ XXXVII
Де читач побачить метаморфози, що трапляються досить часто в шлюбному житті
Містер Бембль сидів у вітальні притулку, втупивши похмурий погляд у ґрати непривітного каміна, на холодній металевій поверхні яких, замість веселого відблиску червоних жарин, відбивалося лише кволе проміння блідого сонця. Коли він здіймав час од часу ненароком свої затуманені очі до зрадливої паперової мухоловки на стелі, до якої так необачно зліталися легковажні мухи, з грудей його вирвалося важке зітхання і якась ще похмуріша тінь перебігла по його обличчю. Містер Бембль був у глибокій задумі – може, легковажні мухи викликали в нього якісь болючі спогади з його власного минулого. Але не тільки похмурий настрій містера Бембля міг збудити сум у серці стороннього глядача. Багато інших зовнішніх ознак свідчили про те, що з ним відбулося чимало гірких змін. Де подівся облямований брузументом сурдут і трикутний капелюх – де вони? Щоправда, на ньому були й тепер короткі по коліна штани й темні бавовняні панчохи, але це були не ті штани. Щоправда, на ньому був просторий сурдут з широкими фалдами, але, Боженьку мій, як мало скидався він на той колишній сурдут! На зміну славетному трикутному капелюхові прийшов смиренний круглий капелюшок. Містер Бембль більше не був парафіяльним сторожем.
У житті нашому є певні високі посади, що, минаючи зв’язані з ними безпосередні вигоди, набувають ще особливої цінності та ваги завдяки відповідній уніформі.
Фельдмаршал має свій мундир, єпископ – шовкову рясу, правозахисник – шовкову мантію, парафіяльний сторож – трикутного капелюха. Відберіть у єпископа його рясу, а в парафіяльного сторожа капелюх з брузументом, і ким вони стануть тоді? Людьми. Звичайнісінькими людьми. Гідність і навіть святість пов’язані часто значно більшою мірою з одежею, аніж це декому здається на перший погляд.
Містер Бембль одружився з місіс Корней і був тепер за завідувача. Інший сторож обійняв його повновладу, до іншого перейшли всі його клейноди – трикутний капелюх, сурдут з брузументовою облямівкою і патериця.
– Завтра, завтра буде вже тому два місяці, – зітхнув містер Бембль, – а здається, мов ціла вічність.
Містер Бембль мав, очевидячки, на увазі, що в цей короткий проміжок часу, в ці короткі вісім тижнів умістилося стільки щастя-раю, що його могло б вистачити на ціле життя. Але його зітхання? О, це зітхання було віще.
– Продався, – снував він уголос нитку своїх думок, – продався за шість чайних ложечок, щипці до цукру, срібний молочник та ще кілька штук старих меблів і двадцять фунтів стерлінгів дзвінкою монетою на додачу! Ет! Добрий бариш! Ніде правди діти! Ні за цапову душу продавсь!
– Ні за цапову душу! – вискнув над самим його вухом різкий голос. – Та таке дрантя, як ти, й шеляга не варте! А як я за тебе переплатила, знає лише сам Господь милосердний!
Містер Бембль обернувся: перед ним стояла його дружина; вона підслухала його нарікання, але, не второпавши гаразд, у чому річ, визвірялася на нього про всяк випадок навздогад.
– Місіс Бембль, пані моя! – з драматичною суворістю в голосі мовив містер Бембль.
– Чого тобі? – крикнула шановна леді.
– Подивіться-но мені в вічі, прошу вас, – провадив містер Бембль, пильно глянувши на неї. («Якщо вона витримає такий погляд, – подумав він про себе, – то їй сам чорт не брат. Цього погляду не міг витримати ніхто з богадільців. Якщо він не вплине на неї, то, значить, кінець моїй владі».)
Може, щоб приборкати захарчованих, охлялих і тому неспроможних на опір богадільців, досить було й цієї сили погляду, а може, колишня місіс Корней взагалі не піддавалася орлиним поглядам; та не в тім річ, а річ у тому, що грізний зір чоловіка не тільки не розчавив її, навпаки – вона не звернула на нього жодної уваги й тільки з презирством засміялася, і це був далебі не силуваний сміх.