Але чара його приниження ще не сповнилася по самі вінця.
Містер Бембль обійшов усю будівлю притулку, і вперше за все його життя йому спало на думку, що закони про бідних дійсно занадто жорстокі: хіба ж можна карати чоловіків за те, що вони тікають від своїх жінок, залишаючи їх на ласку парафії? Ні, навпаки, за це їх навіть слід було б винагороджувати як почесних страдників, що багато витерпіли на своєму життєвому шляху.
Так міркуючи, містер Бембль дійшов до пральні, де богаділки зазвичай прали казенне шмаття і звідки тепер доносився досить голосний гомін.
«Гм! – треба підтримати хоч перед цими бабами мій стяг», – подумав містер Бембль, прикликаючи в допомогу всю свою природну гідність.
– Гей ви там! Чого розцвенькалися, нетіпахи!
З цими словами він розчинив двері й дуже грізно переступив поріг, але вмить задиркуватий вираз збіг з його обличчя і він увесь присмирів і стерявся: перед ним стояла його дружина.
– Я не знав, що ви тут, голубонько, – пролопотів він.
– Диви! Не знав, що я тут! – повторила місіс Бембль. – А чого ти сам сюди приперся?
– Мені здалося, що баби тут занадто багато базікають замість працювати, – мовив містер Бембль, скинувши стурбованим оком на двох старих жінок, що стояли над балією і мовчки дивувалися, чому це завідувач став нараз такий святий та божий.
– Ага, тобі здалося, що вони занадто багато базікають, – мовила його жона, – а якого це тобі батька горе?
– Бачите, голубонько… – несміливо почав був містер Бембль.
– Якого це тобі батька горе? – спитала вдруге місіс Бембль.
– Звичайно, голубонько, тут пані-господиня ви, а не хто інший, – покірно згодився містер Бембль, – але я гадав, що ви десь пішли…
– Знаєте що, – порадила його дружина, – ідіть ви під три чорти, містере Бембль: я тут вашої допомоги не потребую. Вам завжди кортить устромляти свого носа куди не слід; та щоб ви знали, вас позаочі всі на глузи беруть, а ви тільки й умієте дурня з ранку до смерку правити. Ану геть з моїх очей!
Обидві пралі ущипливо захихотіли; містер Бембль почув, побачив це й на мить завагався, але місіс Бембль не любила відволоки і, схопивши відро з мильними помиями, пригрозила спорожнити його над гордовитою персоною свого чоловіка, якщо він не забереться звідси, поки живий.
Що мав чинити містер Бембль? Він поглянув журно навколо і подався до дверей; не встиг він переступити порога, як вибух дзвінкого реготу залунав йому вслід: то з невимовною насолодою реготалися пралі. Це була остання крапля! Осміяний, ошуканий на очах старчих! Навіть його авторитет перед богадільцями підтято! З височини влади й моці парафіяльного сторожа він звалився на смітник – перевернувся на затурканого тюхтія, чоловіка язикатої жінки!
– І це все за два місяці! – зітхнув містер Бембль, сповнений болючих думок. – Два місяці! Ще тільки тому два місяці я був не те що сам собі пан, я був паном над усіма й усім в парафіяльному притулкові, а тепер!
Ні, це була нестерпуча публіка! Містер Бембль дав лупня хлопчиськові, що розкрив перед ним хвіртку (бо в задумі своїй він непомітно для себе самого дійшов аж до брами), і вийшов, мов сновида, на вулицю.
Він пройшов один, два, три квартали, і тоді тільки свіже повітря і втома розвіяли трохи його журбу й викликали в нього згагу. Він поминув багато трактирів, але не вшанував ні одного з них своєю увагою і нарешті вирішив завітати до одного невеличкого шиночка в якомусь сліпому завулку; він зазирнув у вікно і побачив, що в шинку нікого немає – тільки якийсь невідомий йому гість сидить сам, як палець, у кутку. Саме на цю хвилю сипнув рясний дощ, отже, не було чого довго думати; містер Бембль увійшов до шинку й, замовивши собі в буфеті чогось випити, вступив до тієї кімнати, куди він зазирнув був знадвору.
Чоловік, що сидів у кутку, був високий на зріст і смаглявий; довгий плащ звисав на ньому до землі. Він був, очевидячки, не тутешній: його запорошене вбрання й стомлений вигляд свідчили про те, що він, мабуть, прибився з далекої дороги. Він глянув запитливо на Бембля, але ледве-ледве хитнув головою на його привітання.
Містер Бембль мав гідності на двох; він ніколи не дав би себе в наругу і не зробив би першого кроку до балачки, якби незнайомий показав себе навіть чемнішим; отже, він мовчки випив свій джин і дуже гордовито й велично взявся до газети.
Але, як це часто буває з людьми в таких випадках, містер Бембль почував непереможне бажання глянути на незнайомого бодай одним оком, але за кожним разом зніяковіло спускав повіки, бо очі його незмінно ззиралися в цю хвилину з очима незнайомого, що теж час від часу нишком позирав на нього. А ще дужче ніяковів Бембль од виразу цих проникливих блискучих очей; такого важкого погляду він ще ніколи не бачив: стільки підозри й жовчної зневіри було в ньому, що витримати його не було змоги.