Коли вони ззирнулися так кілька разів, незнайомий кінець кінцем порушив мовчанку.
– Зазираючи сюди, ви шукали мене? – спитав він хрипким глухим голосом.
– Ні, не вас, якщо тільки ви не містер… – Тут Бембль замовк: йому страшенно кортіло дізнатися прізвище незнайомого, і він сподівався, що той йому його мимоволі підкаже.
– Я й сам це бачу, а то б ви знали, як мене звати, – мовив невідомий, і саркастична ухмілка заграла на його губах, – а ви цього не знаєте, і я б вам радив взагалі краще не цікавитись моїм прізвищем.
– Я не мав на думці вас вразити, паничу, – величаво зауважив містер Бембль.
– І не вразили, – була коротка відповідь.
По цій розмові впала знову мовчанка, і порушив її знову-таки чужинець.
– Я вас, здається, вже бачив колись, – почав він, – але тоді ви були інакше вдягнені; тоді я тільки пройшов одного разу повз вас вулицею, проте тепер я вас одразу впізнав. Ви були тут колись за парафіяльного сторожа – так?
– Так, я був за парафіяльного сторожа, – одказав трохи здивовано містер Бембль.
– Еге, я вас бачив у цій уніформі, – згодився незнайомий, хитнувши головою. – А що ви таке тепер?
– Завідувач, – відповів помалу й з притиском містер Бембль, щоб показати раз назавжди незнайомому, що він не бажає бути з ним запанібрата, – завідувач парафіяльного притулку, паничу!
– І, мабуть, як і перше, пильнуєте власного зиску? – спитав той, уважно вдивляючись в очі містерові Бемблю, що безпорадно витріщився на нього. – Не соромтесь і відповідайте одверто, чоловіче, я вас добре знаю, як ви самі бачите.
– Я гадаю, що жонатий чоловік, так само як і нежонатий, не повинен нехтувати чесно заробленою щербатою копійкою, – відповів спантеличений містер Бембль, прикриваючи очі рукою і нишком оглядаючи незнайомого з голови до п’ят. – Парафіяльні службовці одержують таку мізерну платню, що їм гріх відмовлятися од якоїсь чемно запропонованої винагороди, що коли-не-коли перепаде на їх бідність.
Незнайомий усміхнувся, знову хитнув головою (мовляв, я тебе, чоловіче, добре знаю) – і подзвонив трактирнику.
– Ще одну порцію пуншу – тільки гарячого й міцного, – звелів він трактирникові, подаючи йому порожню склянку містера Бембля. – Адже вам так, мабуть, більше до вподоби?
– Тільки щоб не заміцно, – зауважив містер Бембль, делікатно відкашлюючись.
– Ви вже знаєте, як це розуміти, хазяїне, – недбало мовив незнайомий.
Трактирник усміхнувся і за хвилю з’явився із склянкою гарячого, димуючого пуншу, від якого Бемблеві одразу сльози на очі виступили.
– А тепер слухайте, – мовив незнайомий, зачинивши спочатку вікно й двері, – я прибув сьогодні сюди, щоб вас розшукати, і завдяки якомусь щасливому збігу обставин, що диявол іноді підсовує своїм приятелям, ви ввійшли до тієї самої кімнати, де я сидів, про вас думаючи. Мені конче треба одержати від вас деякі відомості; це дрібниця, але я її не вимагаю від вас задурно. Візьміть ось це для початку.
З цими словами він підсунув своєму візаві кілька соверенів дуже обережно й тихо, немов боячись, щоб хтось, бува, не почув брязкоту монет; а коли містер Бембль, уважно оглянувши гроші й переконавшись, що вони не фальшиві, засунув їх задоволено до кишені свого жилета, він провадив:
– Напружте вашу пам’ять і перенесіться до зими – стривайте, скільки вже тому літ? – ага, до зими дванадцять років тому.
– Чималий час, – зауважив містер Бембль, – ну гаразд.
– Місце дії – притулок.
– Є.
– Час – ніч.
– Так.
– Дія відбувається в паскудній дірі – кат його знає, в якій саме частині вашого притулку, де злиденні недобиті повії дають життя своїм вибрудкам і, залишаючи їх на шию парафії, закопують часто свій сором у могилі.
– Ви, мабуть, маєте на увазі поліжничий покій? – спитав містер Бембль, що ледве встигав стежити за бурхливим потоком слів незнайомого.
– Так! – сказав той. – І там народився хлопець?
– Еге, скільки там тих хлопців народилося! – зауважив містер Бембль, безнадійно хитаючи головою.
– Та щоб вони вам усі повиздихали! – скрикнув незнайомий. – Я кажу не про всіх, а про одного: святого та божого, блідого мазунчика, якого віддали до трунаря в науку (чом він, ірод, там собі труни не змайстрював і не поклався в неї), а потім, як казали, втік до Лондона.