– Ага, так це ви про Олівера?! Про малого Олівера Твіста? – скрикнув містер Бембль. – Щоб я його не запам’ятав! Та такого впертого мерзотника…
– Мене цікавить не він, про нього я вже досить чув, – обірвав незнайомий його обурену тираду про Оліверові гріхи, – мене цікавить одна жінка, та стара відьма, що доглядала його матір, – де вона?
– Де вона? – перепитав Бембль, якому пунш розв’язав язика. – Де вона – не скажу… Там, куди вона пішла, немає поліжничого дому, і тому наша повитуха залишилася там, мабуть, без роботи.
– Що це означає? – суворо спитав незнайомий.
– Це означає, що вона померла минулої зими, – одказав містер Бембль.
Почувши це, незнайомий пильно глянув на нього й занімів, не зводячи з нього очей; він сидів так довго, поринувши, очевидячки, в якусь глибоку задуму, бо з часом погляд його став якийсь неуважний і далекий. Здавалося, що він сам не знає, що принесла йому ця новина: радість чи горе? Але нарешті він зітхнув, наче з полегшенням, і, відвернувши очі від містера Бембля, недбало зауважив, що зрештою це йому байдуже; з цими словами він підвівся, щоб іти, але містер Бембль умів теж на хитрощах ходити й одразу збагнув, що перед ним незрівнянна нагода дорого перепродати таємницю своєї кращої половини.
Він чудесно пам’ятав той вечір, коли померла стара Саллі, всі події тієї днини врізалися йому в пам’ять з найдрібнішими подробицями – адже ж саме тоді він освідчився місіс Корней! Досі він так і не почув від неї про таємницю старої Саллі, єдиним передсмертним свідком якої вона була, але з різних балачок він довідався досить доволі, щоб зрозуміти, що таємниця ця стосувалася якоїсь події, що трапилась на той час, коли повитуха ходила за Олівера Твіста матір’ю. Ця згадка блискавицею промайнула в голові містера Бембля, і він дуже таємничо повідомив чужинця, що перед самою смертю старої поторочі одна жінка була з нею віч-на-віч і що, на його думку, вона могла б подати йому деякі відомості щодо цікавої для нього справи.
– А як же я її знайду? – скрикнув, забуваючись, незнайомий, і видно було, що ця новина збудила в ньому з новою силою його колишній острах і сумніви.
– Лише через мене, – відказав містер Бембль.
– Коли?
– Завтра.
– Тоді о дев’ятій вечора, – мовив незнайомий і, відірвавши клаптик паперу, накреслив на ньому тремтячим письмом, що свідчив про його велике хвилювання, адресу якогось відлюдного закутка на березі річки.
– Приведіть її до мене о дев’ятій вечора. Само собою, що язиком анітелень, – а втім, вам це краще знати – для вас це теж безпечніше.
З цими словами він вийшов до буфету й, заплативши за пунш, досить холодно зауважив містерові Бемблю, що їм не по дорозі. На прощання він нагадав ще раз про призначену годину побачення й без дальших церемоній подався геть.
Містер Бембль глянув на записочку з адресою; на ній не було жодного прізвища; незнайомий не встиг ще далеко відійти, й він кинувся йому навздогін.
– Чого вам треба? Вистежувати мене хочете, чи що? – скрикнув чужинець і швидко обернувся, почувши дотик до свого плеча.
– Я хочу тільки знати, кого мені там питати? – відповів Бембль, показуючи на анонімну адресу.
– Монкса! – буркнув невідомий і подався геть швидким кроком.
Розділ XXXVIII
Що відбулося між панством Бембль і містером Монксом під час їхньої нічної зустрічі
Це було літнього, млосного й темного вечора. Облогові хмари, що ввесь день громадилися купами на небі, заволокли його тепер густою, суцільною заслоною; важкі краплі дощу, провісниці близької бурі, вже дзвінко капотіли по дахах, коли панство Бембль, залишивши за собою головні вулиці містечка, збочило до невеличкого убогого передмістя з напівзаваленими, зруйнованими халупами, що лежало миль із півтори за містом на гнилому мочаристому узріччі.
На них обох було старе вже, ні до чого несудне лахміття, вдягнене, щоб захиститись від дощу, а може, й від чужих цікавих очей. Містер Бембль ніс у руці незасвіченого поки що ліхтаря і йшов трохи попереду, очевидячки, щоб його люба дружина не забруднила своїх ніжок брудною дорогою і ступала по слідах, що залишали в болоті його величезні черевики. Вони йшли мовчки; час од часу містер Бембль вкорочував ходу й обертав назад голову, немов щоб поглянути, чи не згубилася часом у темряві його жінка; але переконуючись, що вона йде за ним назирцем, він надолужував і ще швидшим кроком простував до місця побачення.
Цю місцевість не можна було назвати підозрілою – навпаки, всім було давно відомо, що це гніздо самих лише неприторенних пройдисвітів, що, прикриваючись різними промислами, живилися насправді лише з грабунків та злочинів. Частина цих облуплених халуп була нашвидку збудована з цегли, частина – зі старих, поточених шашелем дощок: вони ліпилися купками мішма переважно над самою річкою. Кілька дрантивих човників край грузького берега, прив’язаних до казна-якої дощатої пристані, трухляві весла та скручені мотузи й кодоли, розкидані поблизу, начебто свідчили про те, що мешканці цих обдертих халуп промишляють рибальством, але досить було придивитися ближче до всього цього занепалого, ні до чого несудного знаряддя, щоб зрозуміти, що воно тут лежить лише про людське око.