– Це джин. Я вас не дурю, містере Бембль, це справжній джин.
– Так ось чим ви напуваєте дітей, місіс Менн? – спитав Бембль, уважно стежачи за тим, як вона змішує воду, цукор та джин.
– А звісно, захисти їх, голуб’яток, Царице Небесна, хоч дорого, а доводиться, – відповіла доглядачка. – Хіба ж можу я дивитися спокійно, як вони мучаться на моїх очах, сер?
– Еге, еге, – підтакнув їй містер Бембль, – звичайно, не можете. Ви добра, щира жінка, місіс Менн. – (Тут вона поставила перед ним склянку.) – За першої ж нагоди я не забуду подати це до відома парафіяльної ради, місіс Менн. – (Він присунув склянку до себе.) – Ви мов рідна мати, місіс Менн. – (Він поколотив ложкою в склянці.) – П’ю, п’ю щиро за ваше здоров’я, місіс Менн. – (І він спорожнив нахильцем півсклянки.) – Ну а тепер до справ, – промовив він, виймаючи з кишені шкуратяну записну книжку. – Хлопчині, охрещеному Олівером і нареченому Твістом, стукнув сьогодні дев’ятий рік.
– Захисти його, Царице Небесна, – вставила місіс Менн, натираючи краєчком фартуха до сліз ліве око.
– Дарма обіцяно було винагороду в десять фунтів стерлінгів (збільшену потім до дванадцятьох), дарма вживала ревних і, так би мовити, надлюдських зусиль парафія, – провадив містер Бембль, – хто був його батько або якого роду і стану була його мати – нам не поталанило довідатись.
Місіс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:
– Але звідки взялося тоді взагалі в нього прізвище?
– Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючи свій стан.
– Ви, містере Бембль?!
– Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Передостанній був на «С» – я назвав його Свеблем. На цього припало «Т», – і я назвав його Твістом. Наступний зватиметься Унвіном, а за ним піде Вілкінс. У мене вже виготувано назвиська не те що до кінця абетки, а й для цілого нового ряду від першої літери до останньої.
– Але ж ви маєте правдивий письменницький хист, сер! – сплеснула руками місіс Менн.
– Хто його зна, може, воно й так, моя пані, – одказав сторож, якому цей комплімент припав, очевидно, дуже до вподоби. – Оскільки Олівер уже переріс для вашого захистку, Рада поклала повернути його назад до притулку для бідних. Я прийшов по нього сам особисто. Покажіть-но мені, який з нього неборака, – додав він, допивши свій джин.
– У цю ж мить, – одказала місіс Менн, виходячи з кімнати.
Тим часом Олівера, на лиці й руках якого цупким шаром заскоренів віковічний бруд, обшкрябали й обпатрали (наскільки це було можливо зробити за один раз), і дбайлива вихователька привела його до кімнати в більш-менш пристойному вигляді.
– Вклонися добродієві, Олівере, – промовила місіс Менн.
Олівер уклонився, але не знати власне кому – сторожеві, що сидів на стільці, чи капелюхові, що лежав на столі.
– Чи хочеш ти піти зі мною, Олівере? – урочисто спитав містер Бембль.
Олівер мало не скрикнув, що він радий піти світ за очі з ким завгодно, коли це ненароком погляд його впав на місіс Менн, що стояла за стільцем сторожа й грізно погрожувала кулаком. Олівер відразу зрозумів застереження, бо цей кулак надто добре дався йому взнаки й викликав ще свіжі, яскраві спогади.
– А вони теж підуть зі мною? – запитав бідний хлопчак.
– Ні, вони не можуть, – одказав містер Бембль. – Але вони часом навідуватимуться до тебе.
Це не дуже потішило Олівера. Він був ще малий, дуже малий, але домислився одразу, що слід заплакати з приводу розлуки з доброю своєю заступницею. Викликати сльози на очі було йому легко. Голод і згадка про нещодавню кривду дуже допомагають заплакати, й тому Олівер захлипав на одчай душі цілком природно. На прощання він дістав од місіс Менн тисячу гарячих поцілунків і те, чого йому багато більше бракувало: шматок хліба з маслом, щоб він, бува, не здався у притулку занадто зголоднілим з першого разу. Із шматком хліба в руці у коричневому форменому кашкеті на голові вийшов Олівер з містером Бемблем з осоружного будинку, де жодне ласкаве слово, жодний теплий погляд ні разу не освітили темряви його маленства. І проте, коли хвіртка стукнула за ним, палкий дитячий розпач охопив його: тут лишалися занедбані, занехаяні товариші його дитячих літ – хоч які нещасні були вони, проте це все ж були його єдині друзі… і почуття своєї самотності в цьому великому широкому світі вперше сповнило серце дитини.
Містер Бембль ступав широкими кроками; малий Олівер, міцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, підтюпцем поспішав за ним, питаючи наприкінці кожної чверті милі «чи ще далеко?». Містер Бембль на це тільки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являється в деяких людей під впливом джину, вже тим часом вивітрилася з нього, і він був тепер знову тільки офіційним парафіяльним службовцем.