– Купи грошей! – жахнувся Феджін, сплеснувши в долоні. – Та в мене й…
– Я достотно не знаю, скільки їх там у тебе є, та, мабуть, ти й сам цього гаразд не знаєш, бо щоб порахувати їх, треба було б згаяти чимало часу, – обірвав його Сайкс, – мені треба сьогодні грошей, і край.
– Добре вже, добре, – зітхнув Феджін, – про мене, пошлю вже Пронозу додому.
– Нема дурних! – відповів Сайкс. – Проноза надто пронозуватий; він або забуде повернутись, або заблудить, або виявиться, що за ним погналися хорти й тому він не зміг повернутися; знаю я вас, ви разом орудуєте і вибрехатися завжди зумієте. Ні, щоб було певніше, Нансі піде з вами разом по гроші, а я тим часом трохи посплю.
Після довгого торгу й гризні Феджін нарешті збив ціну з п’ятьох фунтів стерлінгів, що їх вимагав Сайкс, до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, божачись і запевняючи, що таким чином йому самому залишається лише вісімнадцять пенсів на все хазяйство; кінець кінцем Сайкс пристав на це, похмуро зауваживши, що «як чортма, то нема»; Нансі хутенько одяглася, а тим часом Проноза з Чарлі Бетсом сховали їжу до буфета. Попрощавшись із дорогим своїм другом, Феджін з Нансі й хлопцями подалися додому, а Сайкс завалився на ліжко заснути часинку, поки дівчина ходитиме по гроші.
Вони дійшли щасливо до Феджінового помешкання й застали там Тобі Крекіта з містером Чітлінгом за п’ятнадцятою партією крібеджу; годі казати, що Томові в грі не щастило і він програв підряд усі чотирнадцять партій, а тепер програвав п’ятнадцятий і останній свій півшилінг на превелику втіху молодих друзів. Містер Крекіт помітно зніяковів, що його застали за грою з такою значно нижчою за нього особою (цілком зрозуміло, що Том був йому не пара ані розумом, ані громадським своїм становищем); він недбало позіхнув і, поцікавившись, як ся має Сайкс, взявся за капелюха.
– А без нас ніхто не приходив, Тобі? – спитав Феджін.
– Нікогісінько не було, – відказав містер Крекіт, підіймаючи догори свого коміра, – така нудота, що хоч головою об стінку бийся. З тебе треба б могорича взяти за те, що я так довго стеріг твою хату. Ех, к бісовому батьку, аж памороки забило, мов тому присяжному засідателеві; краще був би завалився спати. А то, бач, моя добрість, – хотів розважити цього парубійка. Страшенна нудота!
З цими й ще іншими скаргами на змарнований час містер Крекіт згріб зі столу свій виграш і, засунувши срібні монети у кишеню свого жилета з такою погордою, немов би цей дріб’язок був ніщо для такої високопоставленої особи, як він, граціозно вийшов з кімнати. Його шляхетні манери справили величезне враження на містера Чітлінга, що ввесь час, аж поки його елегантні штани й ботфорти не зникли за дверима, не зводив з нього закоханих очей. Коли він вийшов, хлопець скрикнув, що за честь знайомства з такою людиною віддай все – і мало, що побачення з ним варте семи з половиною шилінгів і що йому самому начхати на свою страту.
– Ну й роззява ж ти, Томе! – зареготався Чарлі після цієї заяви.
– Неправда твоя! – образився містер Чітлінг. – Феджіне, хіба ж я роззява?
– Ні, ти, звичайно, дуже розумна голова, – відповів старий, ляснувши його по спині й підморгнувши Чарлі й Пронозі.
– А містер Крекіт – великий птах, – правда, Феджіне? – провадив Том.
– Аякже, аякже, соколику.
– І знайомство з ним – велика честь, правда, Феджіне?
– Дуже велика, соколику. Не вважай на них: вони тобі заздрять, Томе, бо він гордує ними й не хоче з ними водитись.
– Ага, ага! Ось бачите! – скрикнув радісно Том. – Дарма, що він обіграв мене, але ж я можу знов набути, як мені заманеться. – Правда, Феджіне?
– Звичайно, Томе, і що швидше тобі цього заманеться, то краще. Отож не барися і виходь одразу на лови. Пронозо! Чарлі! Вам давно пора на роботу! Дивіться – уже близько десятої, а ви ще досі нічого не зробили – ну, гайда!
Хлопці негайно послухали цього наказу й, кивнувши Нансі головою, взяли капелюхи й вийшли з кімнати; дорогою Проноза і його молодий жвавий товаришок не переставали кепкувати з Чітлінгового програшу, але як на правду казати, то в його поведінці не було нічого ані дивного, ані надзвичайного: хіба ж мало є на білому світі молодих і далебі недурних людей, що платять значно дорожче за те тільки, щоб їх бачили у виборному товаристві, і хіба мало шляхетних джентльменів (що саме й складають це виборне товариство) здобувають собі славу майже таким самим шляхом, як і моторний Тобі Крекіт?
– А тепер я тобі дам грошеняток, Нансі, – мовив Феджін, коли хлопці пішли. – Це ключ від маленької шафи, де я ховаю все те дрантя, що мені зносять наші хлопчаки. Грошей я ніколи не замикаю, бо ж нема чого й замикати – ха-ха-ха, так-таки й нічогісінько! Невдячна наша робота, невдячна; але я так люблю молодь, так мене тішать молоді їхні обличчя, що я радий усе стерпіти заради них – усе на світі! Тс! – прошепотів він нараз, похапцем ховаючи ключа на грудях. – Хто це? Чуєш?