– А я знаю? – сердито буркнув Ной (подорож відбивалася дуже кепсько на його настрої).
– Сподіваюся, десь близько?
– Ще чого! Не близько, а, звичайно, далеко. Так і знай, – маєш?
– А чому ж не близько?
– Коли я тобі щось кажу, то ти мусиш слухати, а не допитуватися, що, чому й навіщо, – гордовито відповів на це містер Клейполь.
– Та добре, добре, тільки не сердься, – заспокоїла його покірна Шарлотта.
– Розумний би я був зупинятися в першому-ліпшому заїзді, в найближчому передмісті! – глумливо скрикнув Ной. – Тобі, мабуть, хочеться, щоб Соуерберрі (а він нас напевно шукатиме) одразу встромив туди свого довгого носа й відвіз нас назад в арештантській халабуді з кайданами на руках. Ні, нема дурних! Я замету свої сліди в найтемніших, найглухіших заулках і зупинюся в найбезпечнішому заїзді. Та ти повинна денно й нічно Богові дякувати, що в мене є голова на плечах, бо якби ми не пішли спочатку в протилежний бік, а потім не повернулися б манівцями, обминаючи битий шлях, ви, моя пані, сиділи б уже, мабуть, із цілий тиждень у холодній. Так тобі й слід було б за твою дурість.
– Я знаю, що мені далеко до тебе, – відповіла Шарлотта, – а все-таки, чому ж ти вернеш усе на мене і кажеш, що тільки я одна сиділа б у холодній. Якби мене застукано, то й тобі б урвалось.
– А хто взяв гроші з каси? Хіба не ти?
– Та я ж узяла їх для тебе, моє серденько.
– А хіба вони в мене?
– Ні, ти, мій ріднесенький, звірився на мене й доручив їх нести своїй старенькій. – З цими словами Шарлотта поплескала свого коханого по підборіддю й ніжно взяла його під руку.
Так, гроші були в неї. Тільки заради справедливості треба сказати, що містер Клейполь не мав звички вірити так легковажно людям; на Шарлотту він звірився лише тому, що волів, щоб гроші знайшлися в неї, а не в нього, якщо їх, бува, застукають. Це дало б йому змогу довести свою безневинність і непричетність до крадіжки й таким чином вийти сухим із води. Звичайно, Ной не пояснював Шарлотті цих своїх міркувань, і вони попростували ніжно далі, воркуючи, мов пара голубів.
Згідно зі своїм планом, містер Клейполь ішов усе вперед та вперед, ніде не зупиняючись, аж до самого Айлінгтонського Енджеля; тут на вулицях було значно більше людей і колясок, і тому він вирішив про себе, що це вже, мабуть, починається справжній Лондон. Озирнувшись на всі боки, куди йдуть найлюдніші й тому задля нього найнебезпечніші вулиці, він збочив на Сент-Джонів шлях і незабаром поринув у лабіринт темних покручених вуличок та заулків, що лежать між Грейс Інн Леном і Смітфілдом; ця брудна, глуха, найгірша частина столиці стоїть ще й досі облогом, хоча вона міститься у самому центрі Лондона.
Цими підозрілими вуличками поволочив Ной за собою Шарлотту. Час од часу він зупинявся й пильно оглядав знадвору якийсь трактир і знову простував далі, бо щоразу йому впадала в око якась неприємна, небажана для нього прикмета.
Нарешті Ной зупинився перед одним найбруднішим і найбіднішим назверх трактиром. Він перейшов на протилежний тротуар, пильно оглянув його звідти й нарешті зволив повідомити Шарлотті, що вони зупиняться тут на ніч.
– Ну, давай сюди речі, Шарлотто, – мовив він, одв’язуючи її здоровенного клунка й завдаючи його собі на спину. – Гляди ж мені, ані пари з уст, поки я до тебе сам не заговорю. Як зветься цей шинок? – Три… три… чого три?
– Каліки, – прочитала Шарлотта.
– «Три Каліки!» Ловка назва! Ну, ну, ходи за мною, та не відставай. – З цими словами Ной штовхнув плечем скрипучі двері й увійшов із жінкою в сіни.
У буфетній не було нікого, окрім якогось молодого єврея, що, спершись ліктями на шинквас, читав засмальцьовану газету. Він витріщив очі на Ноя, а Ной витріщився на нього.
Якби Ной був у своїй формі вихованця дитячого захистку, то цей здивований погляд був би цілком природний; але замість форменої куртки на ньому була коротка блуза, і тому його зовнішній вигляд був цілком звичайний для відвідувача такого трактира.
– Це трактир «Трьох Калік»? – спитав Ной.
– Еге, він так зветься, – відповів єврей.
– Один подорожній – ми зустріли його, йдучи до Лондона, порадив нам зупинитися у вас на ніч, – мовив Ной, штовхаючи Шарлотту ліктем у бік, може, щоб звернути її увагу на його хитромудру вигадку, що мала піднести перед трактирником його авторитет, а може, щоб застерегти її від якогось необачного здивованого слова. – Ми хотіли б тут заночувати.
– Не знаю, чи можна буде, – почекайте – зараз попитаю, – прогугнявив Барней, бо це був він.