Невідомо, чи зажерливий хлопець пристав би навіть на ці блискучі умови, якби йому воля. Але він збагнув, що тепер він в лабетах свого нового приятеля і може пропасти з пір’ячком і насіннячком, як почне коверзувати: що може стати старому на заваді виказати в цю ж мить на нього (після всіх останніх несподіванок це зовсім не здивувало б Ноя), і тому він дав свою згоду.
– Тільки ось що! Як дівка моя дуже трудяща й загарлива і потрапить багато зробити, то для себе я хтів би якоїсь легшої роботи, – зауважив Ной.
– Якогось гарненького рукодільства – так?
– Еге, чогось такого, – відповів Ной. – А яка, на вашу думку, про мене найбільше личить? Знаєте, так, щоб не дуже небезпечно й не дуже тяжко, а так, на дурничку. Ось чого мені треба.
– Я чув, як ви щось говорили про шпигунство? Моєму приятелеві дуже знадобився б спритний чоловік, що вмів би добре висліджувати, – провадив Феджін.
– Так, я говорив про це, ця робота мені до вподоби, та тільки з неї зиску мало, – відповів замислено містер Клейполь.
– Ваша правда, – згодився, поміркувавши або вдаючи, що міркує, старий. – Так, зиску з неї небагато.
– Ну то що ж? – стурбовано спитав Ной. – Мені треба чогось такого, що можна було б робити потайки, з певністю і так, мов сидиш у себе в запічку.
– Ну а що ви скажете про стареньких бабусь, – провадив Феджін. – Це те ж не кепський заробіток; за ридикюльчик і пакунки – смик, ноги на плечі, й шусть за ріжок!
– Еге! А що, як вона почне на ґвалт кричати та ще чого доброго й подряпає? – зауважив Ной, хитаючи головою. – Н-ні, це, здається, не для мене. А може, є ще якісь вільні посади?
– Є! – скрикнув Феджін, кладучи свою руку на Ноєве коліно. – Візьміться до пацят.
– До чого? – здивувався містер Клейполь.
– Ага, ви цього не знаєте, соколику! Так послухайте, – одказав Феджін, – пацятами ми звемо дітлахів; мати пошле такого малюка до крамнички й дасть йому півшилінга або шилінг, а він несе його просто перед себе в руці, гроші самі так і просяться до кишені; ви берете монету, малюка штовхаєте в канаву й ідете собі спокійнісінько своєю дорогою не зморгнувши – велике диво, що дитина гепнулась і забилась! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
– Ха-ха-ха! – зареготав і собі Ной, брикнувши ногами. – Оце якраз на мене!
– Ще б пак! – відповів Феджін. – У Кемдент-Тані, Беттл-бриджі й узагалі в таких околицях міста вам добре поведеться – там таких малюків завжди досхочу, орудуйте хоч цілісінький день. Хе-хе-хе!
З цими словами Феджін штовхнув ліктем Ноя в бік, і вони обоє весело зареготали й реготали довго та голосно.
– Отже, все гаразд, – мовив містер Клейполь, трохи заспокоївшись (тим часом Шарлотта вже повернулася до хати). – О котрій годині ми завтра з вами побачимось?
– Приміром, о десятій – гаразд? – запропонував Феджін.
Ной хитнув головою.
– Ну а як же я назву вас моєму доброму приятелеві?
– Містер Болтер, – відповів Ной, готовий до цього питання. – Містер Морріс Болтер, а це місіс Болтер.
– Дуже приємно, до послуг пані, – мовив занадто чемно Феджін, низько вклоняючись, – сподіваюся, що ми незабаром ближче зійдемось.
– Чуєш, Шарлотто, що говорить цей джентльмен? – скрикнув містер Клейполь.
– Чую, чую, Нойчику, – відповіла місіс Болтер, простягаючи Феджінові руку.
– Бачите, вона мене зве ласкаво замість Морріса Ноєм, – пояснив Феджінові містер Болтер, колишній Клейполь. – Розумієте?
– Звичайно, чудово розумію, – уперше за ввесь вечір сказав правду Феджін.
З низькими поклонами й найкращими побажаннями він попрощався із своїми новими друзями й пішов додому; тоді містер Клейполь, наказавши своїй вірній дівчині вважати уважно на його слова, оповів їй про свою угоду із старим євреєм; він говорив так згорда, як належить говорити представникові сильної статі, до того ще й вшанованому повновладою обкрадати малих дітей у Лондоні та його околицях.
Розділ XLIII
Як меткий Проноза доскочив біди
– Ага, так, значиться, ваш друг – це ви самі; диви який! Знаєте, мені це ще вчора ввечері на думку спало! – так говорив містер Клейполь, або містер Болтер, другого дня, отаборившись у Феджіновому лігві після того, як вони добилися торгу в трактирі «Трьох Калік».
– Кожен сам собі найкращий друг: світ пройде, а вірнішого над себе не знайде, – відповів Феджін із загадковою ухмілкою.
– Не скажіть, бувають і винятки. Знаєте, іноді надибаєш на такого, що сам собі найгірший ворог, – заперечив Морріс Болтер тоном доходжалої людини, що не раз у бувальцях бувала.