– Не вірте, не вірте цьому, соколику, – одказав Феджін. – Людина тільки тоді буває собі за ворога, коли вона занадто любить себе і занадто ревно піклується за себе, а не за інших, будьте певні, соколику. Пхе! Такого на світі не буває.
– А коли й буває, то це дуже кепсько, – зауважив містер Болтер.
– Звичайно, кепсько, бо все має свою глибоку підставу, – згодився Феджін. – Одні звуть магічним числом «три», інші «сім», соколику, але магічне число це «один».
– Ха-ха-ха! Хай живе число «один» нині, повсякчас і на віки вічні!
– Але в нашому тісному колі, соколику, ми маємо одне кругове загальне число «один», – додав Феджін схаменувшись. – Тобто вважаючи себе за число «один», ви мусите мати за те саме і мене, й усіх наших молодих друзів – один за всіх і всі за одного.
– А сто чортів! – скрикнув містер Болтер.
– Бачите, ми настільки пов’язані один з одним нашими спільними інтересами, що інакше й бути не може, – провадив Феджін, вдаючи, наче не дочув його зауваги. – Отже, наприклад, ви повинні піклуватися про число «один», маючи на увазі себе самого.
– Ще б пак! Ось це вірно, – згодився містер Болтер.
– Гаразд, але, піклуючись про число «один», себе самого, ви повинні одночасно так само піклуватися й про число «один» про мене.
– Число «два» хочете ви сказати, – поправив його Ной, якого природа щедро обдарувала безмежним егоїзмом.
– Ні, я цього зовсім не хочу сказати! – відповів старий. – Моя особа має бути для вас такою самою дорогоцінною, як і ваша власна.
– Слухайте сюди, ви дуже симпатичний дідусь і ви мені дуже подобаєтесь, – спинив його містер Болтер, – тільки ми ще з вами не настільки близькі друзі, щоб так любитись.
– Ой, ви тільки подумайте, ви тільки поміркуйте гаразд, – заперечив Феджін, знизуючи плечима й простягаючи до нього руки. – Ось, приміром, ви; ви оборудували ловкий справуночок. За що я вас хвалю й люблю. Але за нього вам можуть одночасно зашморгнути краватку круг шиї, яку легко зав’язати й важко розв’язати, тобто просто англійською мовою – запетлюють мотузкою – і край!
Містер Болтер взявся рукою за краватку, немов би вона йому трохи муляла, й пробубонів щось невиразне на знак згоди.
– Шибениця, шибениця, мій соколику, це препоганий стовп, – провадив Феджін, – він показує дуже крутий заворот життєвої дороги й не одному доброму хлопцеві-молодцеві вриває його славу на битих шляхах. Ходити манівцями, триматися якомога далі від нього – ось ваше перше найголовніше завдання.
– Ще б пак! Шкода й говорити про такі прості речі! – зауважив містер Болтер.
– Я говорю про це лише на те, мій коханий, щоб ви мене краще зрозуміли, – пояснив Феджін, здіймаючи вгору свої брови. – Ви залежите від мене; тільки я можу дати вам змогу безпечно орудувати, але одночасно моє маленьке підприємство залежить теж до певної міри й від вас. Перше – це число «один» для вас, друге – це число «один» для мене. Що більше цінуєте ви ваше число «один», то більше можете піклуватися про моє число «один»; так ми повертаємося до того, що я вам одразу сказав: нас усіх єднає наша взаємна приязнь до числа «один», і так воно й має бути; бо інакше ми всі підемо під три чорти.
– Ваша правда, – замислено промовив містер Болтер. – Ач який ви хитрий лис.
Містер Феджін надзвичайно зрадів: це був не простий комплімент, ні, ці слова свідчили про те, що він справді викликав у свого нового рекрута побожну повагу до свого злого генія (а старий крутій вважав, що на перший час найголовніше викликати саме це почуття в своїх учнях). Щоб збільшити це дуже бажане й корисне враження й доконати неофіта, він оповів йому з дуже яскравими подробицями про свої широкі й блискучі операції, переплітаючи в міру потреби так влучно правду з неправдою, що кінець кінцем повага містера Болтера до нього дійсно значно зросла, а поруч з повагою з’явився й вельми бажаний спасенний страх.
– Тільки ця кругова порука, тільки ця наша взаємна довіра дає мені силу терпіти мої незмірні втрати, – скінчив, зітхаючи, Феджін. – Учора вранці я втеряв мого найкращого підручного.
– Невже помер? – скрикнув містер Болтер.
– Ні, ні, ще не так зле, не так зле, – відповів Феджін.
– То, значить, він…
– Відбився, так, так, відбився.
– В якійсь важливій справі?
– Ні, ні, не дуже; його винуватять у кишеньковій крадіжці. У нього, бач, знайшли срібну табакерку, його власну рідну табакерку, бо він сам дуже любить нюхати тютюнець і завжди нюхає. Вони затримали його аж до сьогодні, сподіваючись знайти власника цієї срібної штучки. Ох, мій Проноза вартий п’ятдесятьох табакерок, я б з дорогою душею віддав би їх, аби тільки вернути його. Ох, якби ви знали мого Пронозу, соколику, якби ви його знали!