– І я теж – ха-ха-ха! – сміявся Чарлі. – Я все бачу, як на малюнку, Феджіне, щоб я пропав! Ой сміх який! Ой сміховище! Усі ці судді з сивим клоччям на голові бояться усміхнутись і напускають на себе бозна-якої пихи, а нашому Джекові море по коліна, жартує, моргає, сипле словами, як горохом – мовби він їхній рідний мазунчик-синочок і говорить маленьку промову по обіді – хо-хо-хо!
Містер Феджін знав, чим розвеселити свого ексцентричного, ласого до смішків учня. Тепер ув’язнений Проноза здавався хлопчакові вже не безталанною жертвою, а головною дійовою особою якоїсь надзвичайно кумедної вистави. Йому навіть почало кортіти, щоб швидше настала щаслива хвилина, що дасть змогу його любому товаришеві розвернути перед усіма свої блискучі здібності.
– Нам треба довідатись будь-що-будь, як стоять його справи сьогодні, – мовив Феджін. – Ось подумаю.
– Може б, я пішов? – запропонував Чарлі.
– Ні за що в світі, – скрикнув Феджін, – чи ти здурів, так-таки зовсім здурів? Хіба ж тобі можна показувати свого носа там, де… Ні, ні, Чарлі, – ні в якому разі. Годі вже й одного.
– Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь піти туди самі, Феджіне? – глузливо спитав Чарлі, скоса глянувши на нього.
– М-м, мені це трохи не того… – відповів той, хитаючи головою.
– А чому б вам не послати цього нового птаха? Його ж ніхто не знає, – запропонував Чарлі, беручи Ноя за руку.
– Якщо… це його не лякає…
– Лякає? – скрикнув Чарлі. – А що ж може лякати його?
– Звісно, звісно, в тім нема нічого страшного, анічогісінько, – згодився Феджін, повертаючись до містера Болтера.
– Ну це вже мені краще знати, – відповів той, одступаючи до дверей і стурбовано хитаючи головою. – Ні-ні-ні, це не про мене писано. Це не мій фах.
– А який же його фах, Феджіне? – обурено скрикнув містер Бетс, дивлячись з огидою на Ноєве оспале опухле обличчя. – Давати ходу, як лихо окошиться, й набивати собі черево, коли все гаразд? Це про нього писане?
– Не шийся не в своє діло й не будь запанібрата зі старшими, шмаркачу, а то ще вскочиш у шкоду, – гордовито зауважив містер Болтер.
Ця сувора погроза викликала в містера Бетса вибух такого шаленого реготу, що Феджін не скоро зміг знову розкрити рота, щоб умовити містера Болтера піти до поліції: про його маленький справуночок там ще ніхто нічого не знає, казав він, докладного опису його особи до столиці ще, напевне, не встигли надіслати; мабуть, ніхто й на думці не має, куди він утік; і коли він переодягнеться як слід, то у всьому Лондоні для нього не знайдеться місця безпечнішого за поліцію, бо нікому ж не спаде на думку, що він може піти туди з власної доброї волі.
Переконаний до певної міри цими доказами, а ще більше страхом (бо Феджін умів-таки наганяти страху), містер Болтер згодився, хоча дуже неохоче, виконати це доручення. За порадою Феджіна, він переодягся в селянське вбрання, хурманську блузу, плисові штани й чоботи (всі речі знайшлися, звичайно, у Феджіна); на голову йому дали повстяного капелюха з позатикуваними за стрічку перепускними квитками різних застав, а в руку – здорового батога. В такому вбранні він видавався звичайнісіньким селюком з Ковент-Гарденського базару, що забрів до суду половити витрішків. Уся його постать була така незграбна, довготелеса й недоладна, він так підходив до своєї ролі, що у Феджіна на душі стало трохи веселіше.
Ноєві докладно розповіли, по яких ознаках і прикметах упізнати Пронозу, і Чарлі Бетс провів його покрученими темними заулками мало не до самої Боу-стрит. Злодійчук точно оповів йому, де міститься суд і куди він має іти! Спершу він пройде коридором, потім вийде на дворище, зверне в двері праворуч і зійде на другий поверх, а перед тим як завітати до судової зали, хай не забуде скинути капелюха. На прощання Чарлі наказав йому поспішати й обіцяв чекати на нього на цьому самому місці.
Ной Клейполь, або Морріс Болтер, – як воліє його звати читач – точно виконав усі одержані інструкції; містер Бетс змалював йому так бездоганно план цієї будівлі (бо бував сам, очевидячки, там не раз), що хлопець без зайвих запитань і без жодних перешкод дістався до самісінької судової зали, де змішався з юрбою, що складалася переважно з жінок. Це була брудна, загиджена кімната; в кінці її був відгороджений поміст з лавою для підсудних ліворуч, лавою для свідків посередині й кафедрою для суддів праворуч; дерев’яна загородка ховала цю кафедру від профанів: вони, очевидячки, були негідні дивитися своїми простими очима на неї і мали право (якщо це взагалі було можливо) лише уявляти собі всю урочисту велич суду праведного.