На лаві підсудних сиділо лише двоє жінок; вони весело підморгували своїм кавалерам, що стежили за ними з юрби; писар читав протокол двом полісменам і якомусь убогому чоловікові, що перехилився через стіл і уважно слухав. Спершись на загородку, стояв тюремник; знічев’я він стукав себе по носі величезним ключем, відриваючись час од часу від цього цікавого заняття, щоб закликати до порядку когось із глядачів, скоро хтось із них розкривав рота, або, суворо позираючи на якусь молодицю, наказати: «Геть цього малюка!», коли напівчутний крізь материну хустку тоненький дитячий писк порушував урочисту тишу судової зали.
В кімнаті стояла задуха, повітря було важке, тхнуло потом; первісного кольору стін не видко було за брудом, а стеля геть почорніла. На каміні стояв чийсь закурений бюст, а під лавою для підсудних висіли запорошені дзиґарі – єдина річ, що йшла тут, здається, як слід.
Розпуста, гріх, злидні або принаймні дуже стисле наближення до них поклали на всіх присутніх тут своє гидке тавро, ще гірше за товстий шар бруду, що вкривав усі неживі речі цієї кімнати.
Ной марно оглядався на всі боки, шукаючи Пронозу; у юрбі було, правда, чимало жінок, що могли б любісінько назватися матір’ю або сестрою цього поважного джентльмена, й кілька чоловіків, що мали дуже багато спільних з ним рис, і тому могли претендувати на честь бути його батьком, але особи, що скидалася б достотно на самого містера Давкінса, не було видко. Отже, Ной був ні в сих ні в тих, аж поки обидві обвинувачені й засуджені на висидку жінки не зійшли зухвало з арени суду й на їхнє місце з’явився новий підсудний; Ной тільки глянув на нього й одразу збагнув, що це був той, заради кого він сюди прийшов.
Так, це був справді містер Давкінс, він увійшов, кумедно перевалюючись з ноги на ногу, як завжди з закоченими по лікті закаврашами свого сурдута; його ліва рука лежала недбало в кишені, а в правій він тримав капелюха. Він озирнувся, сів на лаву підсудних і голосно попрохав пояснити, на якій підставі його так оганьблено.
– Мовчи та диш! – гукнув на нього тюремник.
– Хіба я не англієць? Де ж тоді мої привілеї? – заперечив Проноза.
– Стривай лишень – ось зараз їх тобі покажуть, та ще й з перцем.
– Еге, хай тільки хтось насмілиться їх порушити, побачимо, що тоді заспіває статс-секретар міністерства внутрішніх справ, – зухвало провадив містер Давкінс. – Ну, починайте! Добра мені робота! Я попрошу панів суддів приступити до виконання своїх обов’язків і не затримувати мене тут, поки вони зволять дочитати газету. Я призначив побачення одному джентльменові в Сіті – і коли я не з’явлюсь своєчасно, він піде не дочекавшись, бо знає, що я завжди додержую слова й дуже точний щодо ділових питань. А тоді – хто його батька зна, – може, тоді хтось проти когось вчинити позов і комусь доведеться відшкодовувати втрати.
Після цього Проноза скорчив дуже заклопотану міну й попрохав тюремника, ніби задля майбутнього свого позову, сказати йому «прізвище тих двох старих писак, що сидять за кафедрою».
Ця заувага викликала в слухачів вибух такого щирого реготу, що навіть сам містер Бетс, якби він був тут, не міг би сміятися щиріше.
– Тихо! – гукнув знову тюремник.
– Що там таке? – спитав суддя.
– Кишенник, ваша мосць.
– Хлопчині це, мабуть, не первина?
– Так, він бував тут уже не раз, – відповів тюремник. – Мабуть, він уже по всіх поліційських районах поперебував. Я його добре знаю, ваша мосць.
– А! Так ви мене знаєте? – скрикнув Проноза, вдаючи, що занотовує це на клаптикові папірця. – Гаразд. Це в кожному разі зветься «наклепом».
Тут зала знову зареготала, і тюремник ще раз закликав присутніх до порядку.
– Ну а де ж свідки? – запитав писар.
– Так, це вірно, – підхопив Проноза, – де вони? Дуже цікаво на них подивитись!
Його бажання негайно здійснилось. Перед суд виступив полісмен; він бачив, як підсудний засунув руку до кишені якогось джентльмена й витяг звідтіля носову хустку; хустка була, очевидячки, ні до чого не судна, бо він обережно поклав її назад, висякавши перед тим власного носа. Тому полісмен протиснувся крізь натовп і злапав злодійчука; обшукавши його як слід, він знайшов у нього срібну табакерку з вигравіруваним зверху прізвищем. Власника її поліція негайно розшукала через адресне бюро й викликала його перед суд; він заприсягнув, що табакерка належить йому і що він втратив її напередодні й помітив це саме тоді, як протиснувся крізь натовп, що про нього допіру згадував свідок. Йому ще тоді впав у око один хлопчисько, що занадто енергійно прокладав собі ліктями дорогу крізь юрбу.