Власник табакерки впізнав Пронозу.
– Може, ви маєте якісь запитання до свідка, хлопче? – спитав суддя.
– Я не бажаю принижувати себе до розмови з ним, – гордо відповів Проноза.
– Може, ви маєте ще щось сказати?
– Чуєш, його мосць питають, чи ти маєш що сказати? – перепитав тюремник Пронозу, штовхаючи його ліктем у бік, бо він нічого не відповів.
– Даруйте, ви говорили до мене, чоловіче? – мовив Проноза і, мов відірвавшись від глибокої задуми, глянув на суддю.
– Ніколи ще на своєму віку не бачив такого малого пройдисвіта, – зауважив з ухмілкою тюремник. – Чи ти нарешті заговориш, шалапуте?
– Ні, тут я не заговорю, – відповів Проноза. – Хіба це суд? Хіба це суд? А до того мій адвокат снідає в цю хвилину з віце-президентом Нижньої палати. Тут я мовчатиму, але я заговорю, бо я маю що сказати, і він заговорить там теж, і не тільки він, а ще й ціла купа моїх численних знайомих з такого товариства, що тільки пучки оближеш! Ми себе покажемо – хай знають наших! Краще було б вам, панове судді, дзьоби ви нещасні, і на світ не народжуватись! Краще б вас ваші власні слуги на кілочку для капелюхів повісили, перш ніж вирядити вас судити мене – мене судити! Та я…
– Годі! Провину доведено, виведіть його, – звелів писар.
– Ану ходи! – мовив тюремник.
– О-о, я піду, я піду, – відповів Проноза, струшуючи рукою порох з капелюха. – Годі, не лупайте з таким страхом очима, – провадив він, звертаючись до суддів. – Не буде вам від мене милосердя – не діждете! Ви мені ще за це заплатите, небораки! Не хотів би я бути на вашому місці нізащо. Я тепер самохіть на волю не вийду, бодай ви переді мною навколішки плазували й на відчай душі благали! Не піду! В’яжіть мене, несіть мене. Не піду!
Так лементував Проноза, ласкаво дозволяючи тюремникові тягти себе за комір і погрожуючи довести свою справу аж до парламенту. Опинившись надворі, він нараз замовк, зазирнув тюремникові у вічі й усміхнувся широкою самозадоволеною ухмілкою.
Побачивши, що Пронозу замкнули до невеличкої камери, Ной хутко подався назад до того місця, де на нього мав чекати містер Бетс. Обережний Чарлі з’явився не одразу; він, звичайно, заховався був у якийсь безпечний закамарок; звідтам він спершу обережно визирнув, упевнився, що за його новим знайомим не видно ніякої нахабної підозрілої постаті, й тільки тоді підійшов до нього.
Не гаючи часу, вони хутко подалися додому сповістити Феджінові приємну новину про те, що Проноза зробив честь своєму вихователеві, а собі здобув невмирущої слави.
Розділ XLIV
Для Нансі надходить час виконати те, що вона обіцяла Розі Мейлі. Невдача
Хоч яка хитра була Нансі, хоч як вона вміла прикидатись і замилювати хоч кому очі, проте вона не могла цілком затаїти своєї душевної тривоги, що почала її гризти після свого відважного вчинку. Вона згадувала, що лукавий Феджін і жорстокий Сайкс звіряли на неї свої найхитріші, найтемніші плани, вважаючи її за цілком певну свою людину. Плани ці були жахливі, їхні творці огидливі, пропащі люди. Феджін, що штовхав її розважливо крок за кроком у безодню зла й горя, звідки не було вороття, викликав у неї тільки гіркі болючі почуття, – а все ж час од часу її починали мучити гризоти сумління: а що, коли через її необережний крок він попаде за залізні ґрати, від яких він так довго викручувався й куди він кінець кінцем усе ж мав попасти по заслузі? Так, по заслузі, але тепер він попаде туди через неї, і це мучило її.
Проте це були тільки хвилеві хитання й сумніви; Нансі ще не могла цілком одразу відірватися від своїх колишніх товаришів і спільників, хоча всі свої думки вона скупчила на одному й твердо вирішила простувати вперед, не відхиляючись від накресленого шляху. Єдине сильне почуття, що могло б змусити її відступити назад в останню хвилину, був страх за Сайкса; але ж їй обіцяно не зраджувати таємниці, з уст її не зірвалося жодного необережного слова, що могло б йому зашкодити, задля нього вона відкинулася від можливості врятуватись од зла, гріха й розпусти, що охопили її залізними кліщами. Хіба вона могла зробити ще більше? Ні, вона зважилась і не відступить назад!
Рішення Нансі було непохитне, і її внутрішня боротьба завжди кінчалася одним висновком: «Так треба було зробити»; але ці змагання й зневіра тяжко шарпали її душу й залишали глибокі сліди на всій її істоті. За ці кілька днів вона помітно зблідла й змарніла. Часом на неї находило щось дивне: сидить, мов не помічає, що діється навколо, й не бере жодної участі в розмовах, у яких колись її голос був би лунав найголосніше; а то почне силувано сміятися самими лише вустами й метушитися без жодної причини, а потім нараз замовкне, притихне і схилить понуро голову на руки; саме її неймовірне зусилля побороти свій настрій у таких випадках свідчило більше за всі інші ознаки про те, що з нею діється щось непевне, що думки її ширяють десь дуже далеко й не мають тепер нічого спільного з розмовами й інтересами її друзів.