Це було в неділю ввечері, на сусідній дзвіниці почали дзвонити дзиґарі. Сайкс із Феджіном обірвали свою розмову й нашорошили вуха. Нансі, що сиділа скорчившись на низенькому ослоні, підвела голову й почала теж рахувати удари: один, два, три… одинадцять.
– За годину – північ, – мовив Сайкс і підійшов до вікна: відхилив фіранку, глянув на вулицю й повернувся на старе місце. – Темно, хоч око з лоба вийми. Ловка нічка для роботи.
– Як шкода, Біллі, що в нас поки що немає нічого готового, – зітхнув Феджін.
– Так, уперше на своєму віку ти сказав правду, – грубо відповів Сайкс. – Еге, дуже шкода, бо сьогодні мені самому кортить погуляти.
Феджін знову зітхнув і сумно похитав головою.
– Ну що ж! Сьогодні втратили, завтра надолужимо. Не пощастило раз, пощастить удруге, й край! – мовив Сайкс.
– Вірно, вірно, люблю, коли ти так говориш, соколику, – зрадів Феджін, наважуючись потіпати його легенько по спині. – Мені від твоїх слів мов маслом по душі помазали.
– Невже? То хай і маже! – огризнувся Сайкс.
– Ха-ха-ха! – засміявся Феджін, начебто цей ласкавий дозвіл дуже потішив його. – Я впізнаю сьогодні нашого справжнього колишнього Біллі; ти став нарешті знову сам собою, а то було щось не теє.
– Еге, і тепер мені так само стає, як ти свою стару паскудну лапу мені на плечі кладеш. Забери її к бісовому батьку! – скрикнув Сайкс, відштовхуючи Феджінову руку.
– Це тебе дратує, тобі видається, немов тебе злапали хорти, – відповів спокійно Феджін, вирішивши не ображатися сьогодні на Сайкса, хоч що він говоритиме.
– Мені видається, що мене злапав сам диявол, – бовкнув Сайкс. – На всьому світі нема й не було ніколи другої такої бридкої морди, як твоя; хіба що в твого татка, що смажить тепер, мабуть, на вічному вогні свою руду кудлату бороду. А хто тебе зна, може, ти народився просто від самого сатани без ніякого батька? Це мене анітрохи не здивувало б.
На цей комплімент Феджін нічого не відповів, тільки схопив Сайкса за рукав і показав йому на Нансі, що, скориставшись з їхньої жвавої розмови, вдягла нишком капелюха і вже лагодилася вийти з кімнати.
– Стривай лишень, Нансі! Це що таке? Куди це ти лагодишся пошвендяти серед ночі? – гукнув на неї Сайкс.
– Так, недалечко.
– Як ти говориш зі мною? Куди йдеш?
– Кажу, недалечко.
– А я питаю – куди? Чуєш?
– Сама не знаю: куди-небудь.
– А я знаю – нікуди! Ти нікуди не підеш. Сідай на місце! – звелів їй Сайкс із властивого йому духу суперечності, бо якоїсь іншої поважної причини забороняти дівчині виконати її бажання у нього не було.
– Мені щось голова болить, я вже тобі про це й раніш казала. Хочеться трохи свіжим повітрям подихати, – відповіла Нансі.
– Висунь голову у вікно!
– Так я не надихаюсь. Надворі краще.
– То й не надихаєшся, а надвір не підеш! – З цими словами Сайкс підвівся, замкнув двері й поклав ключа до кишені; потім здер з голови Нансі капелюшка й шпурнув його на стару шафу.
– Не велика штука, я й без капелюха піду! – мовила дівчина пополотнівши. – Що це значить, Біллі? Чи ти тямиш, що робиш?
– Чи я тямлю, що я… Та вона, мабуть, з глузду з’їхала, Феджіне, – як вона сміє так говорити?
– Не доводь мене до розпуки, – прошепотіла Нансі, притискаючи руку до грудей, немов намагаючись приборкати якийсь шалений вибух почуттів. – Пусти мене – чуєш, цю ж мить.
– Не пущу!
– Феджіне, скажи йому, хай він краще пустить, а то пожалкує… Чуєш? – кричала Нансі, тупаючи ногами.
– Чи я чую? Чую, – промовив Сайкс, повертаючись до неї на ослоні. – І якщо ти вмент не замовчиш, то пес вчепиться тобі зубами в пельку так, що видушить з тебе вмить твій верескливий голос. Що це на тебе напало, псяюхо?
– Пусти мене, – мовила палко, з притиском дівчина, сідаючи долі перед дверима. – Біллі, пусти мене, ти сам не тямиш, що робиш, кажу тобі: пусти мене лише на одну, одну годину!
– Щоб мене почвертували, ця дівка справді сказилась! – скрикнув Сайкс, хапаючи її за руку. – Вставай!
– Не встану, не встану, не встану, поки ти мене не пустиш! – закричала Нансі. Сайкс мовчки зміряв її похмурим поглядом і, скориставшись із слушної хвилини, раптом скрутив їй руки й потяг її до сусідньої невеличкої кімнатки; вона вибивалася й пручалася щосили, але він перемагав і, не випускаючи її з своїх лап, кинув її на ослін, а сам сів поруч на лаві. Вона змагалась і благала, аж поки на дзвіниці не пробило дванадцять, а тоді нараз, знеможена, засапана, замовкла й облишила боротьбу. Нагримавши, щоб вона викинула з голови примхи про нічні проходки, й круто вилаявши її на додачу, Сайкс залишив її одходити на самоті, а сам повернувся до Феджіна.