– Стару?
– Ні, молоду.
– О, це я вмію, будьте певні. У школі я виказував на школярів, нестотно правдивий шпиг. Що я маю зробити, як викрию її?.. Може…
– Робити нічого не треба; ти мені тільки скажеш, куди вона ходить, з ким бачиться і, якщо можна, то й що вона говорить; запам’ятаєш назву вулиці, коли це буде надворі, або номер будинку, коли вона зайде до хати. Одно слово – розкажеш мені докладно все, що побачиш і почуєш.
– А що ви мені за це дасте? – спитав Ной, становлячи на стіл свою склянку й хтиво зазираючи старому в вічі.
– Якщо ти це добре обкрутиш, то дам тобі фунт, цілий фунт стерлінгів, – обіцяв той, щоб спонукати ледачого хлопця виконати якнайкраще своє завдання. – Стільки я ще ніколи нікому не давав за таку роботу, адже сам я з цього не матиму жодного зиску.
– А хто ця баба?
– З наших.
– Мг! – мугикнув Ной, задерши догори свого зморщеного носика. – Вона непевна? Так?
– Вона знюхалася з новими друзями, соколику, і мені цікаво знати, хто вони, – відповів Феджін.
– Ага. Знаю, нащо це вам. Ви хочете познайомитися з ними, коли виявиться, що вони люди поштиві! Ха-ха-ха! Згода!
– Я був певний, що ти згодишся! – радісно скрикнув Феджін у захваті від того, що справи так добре складаються.
– Атож? А де ж вона? Де мені її пантрувати? Куди йти?
– Не бійся, я все тобі розкажу в свій час. Ти тільки будь напоготові, а решту я беру на себе.
Увесь наступний вечір і кілька наступних вечорів шпиг просидів удома, знову переодягнений за сільського хурмана, готовий приступити до роботи за першим словом старого. Так поминуло шість вечорів, шість довгих нудних вечорів; Феджін щоразу повертався додому з кислою розчарованою міною; казав, що час ще не стукнув, але за сьомим разом (це було в неділю) він повернувся раніше:
– Сьогодні ввечері вона піде з хати й саме в те місце, – весело мовив Феджін, не маючи сили сховати своєї радості. – Цілий день вона просиділа дома на самоті, а той, кого вона боїться, повернеться не раніш як перед світом. Ходімо! Швидше!
Ной не опинаючись зірвався з місця; гарячкове хвилювання Феджіна запалило мимоволі і його. Вони нишком-нишком вийшли на вулицю і, поминувши швидким кроком кілька темних сліпих заулків, зупинилися перед якимось трактиром; Ной впізнав його: тут він ночував свою першу ніч у Лондоні.
Було по одинадцятій, двері вже замкнули; Феджін тихенько свиснув, і двері без скрипу відхилились і так само нечутно зачинились за пізніми гостями.
Боячись власного шепоту, Феджін і той, що впустив їх до хати, знаками показали Ноєві на маленьке віконце в стіні й пояснили йому, щоб він зліз на ослін і зазирнув до сусідньої кімнати.
– Там та жінка? – ледве чутно прошепотів Ной.
Феджін хитнув головою.
– Я не можу розгледіти гаразд її обличчя, – пошепки поскаржився Ной. – Вона схилила голову, а свічка в неї за спиною.
– Постривай, – прошепотів Феджін і зробив якийсь знак Барнеєві; той вийшов і за мить опинився в маленькій кімнаті; немов щоб зняти нагар, він переставив свічку куди слід і, заговоривши до дівчини, примусив її підвести голову.
– Тепер я її бачу, – прошепотів шпиг.
– Добре?
– Впізнаю серед тисячі.
З цими словами він похапцем скочив на підлогу, бо двері відчинилися і дівчина ввійшла до буфетної. Феджін ледве встиг шмигнути разом з ним у темний закамарок, завішений якоюсь рядниною, і вони обоє, не сміючи дихнути, притиснулись до стіни, поки за кілька кроків від них дівчина не пройшла повз і не зникла за тими самими дверима, куди вони були ввійшли.
– Цить! – прошепотів господар, стоячи на дверях. – Тепер можна – гайда!
– Ліворуч, ідіть ліворуч; тільки простуйте протилежним боком, – прошепотів йому на вухо Барней.
Ной послухав його і побачив у кінці заулка, освітленого тьмяним світлом ліхтаря, самітну жіночу постать. Він наздогнав її настільки, щоб не викликати її підозріння, й перейшов на протилежний тротуар, звідки було зручніше стежити за кожним її рухом. Кілька разів вона нервово озиралася назад, а одного разу навіть зупинилась, щоб дати дорогу двом чоловікам, що назирцем ішли ввесь час за нею. Що далі, то хода її ставала твердіша й сміливіша. Шпиг ішов таким самим кроком, не зменшуючи віддалення між собою і жінкою і ні на хвилину не зводячи з неї очей.
Розділ XLVI
Побачення
Дзиґарі на дзвіниці пробили три чверті на дванадцяту, коли на лондонському мості з’явилися дві постаті. Перша, жіноча, поспішала швидкими кроками вперед, вдивляючись у темряву – немов шукала когось; друга постать, чоловіча, кралася за нею потайки, вибираючи найтемніші місця; чоловік тримався трохи віддаля, приміряючись до жіночої ходи: коли вона спинялася – він зупинявся теж; вона рушала – і він теж прожогом рушав за нею, але ані разу не нагнав її зовсім і ввесь час пантрував, щоб віддалення між ними не вкорочувалося. Так вони пройшли через увесь міст від Мідлсексу до Сюррейської набережної. Жінка, втративши, очевидячки, останню надію впізнати серед перехожих потрібну їй людину, раптом круто повернула назад. Цей рух був несподіваний, зненацький, але переслідувач її не стерявся: він хутко шмигнув за виступ мосту над биком і перехилився низько через бильця, щоб краще сховатись; жінка пройшла повз протилежною стороною, не помітивши його; він дав їй трохи відійти, а тоді спокійнісінько виліз із своєї засідки й пішов знову назирцем за нею. Жінка дійшла приблизно до середини мосту й зупинилась. Чоловік спинився й собі.