– Так, вірте, вірте мені! – палко мовила дівчина.
– Кажу вам, – тепер я вам вірю цілком. Щоб довести свою довіру, я признаюся вам, що ми вирішили будь-що-будь вирвати таємницю в цього Монкса. Але коли… коли ми не піймаємо його або хай навіть піймаємо, а не здолаємо примусити його зробити те, що нам треба, ви повинні будете виказати нам старого злодія.
– Феджіна! – скрикнула дівчина відступаючи.
– Так, ви повинні будете виказати нам цього чоловіка, – відповів джентльмен.
– Нізащо, нізащо в світі! – скрикнула Нансі. – Так, він диявол, а для мене він був, може, гірше за диявола, але я на нього не викажу.
– Не викажете? – спитав старий пан, очевидно готовий до цієї відповіді.
– Ніколи!
– То скажіть – чому?
– По-перше, з тієї причини… леді знають її, і вони підтримають мене, я певна, бо вони мені обіцяли, – твердо відповіла дівчина. – А по-друге, тому, що я жила тим самим брудним життям, що й він; я мала стосунки з багатьма злочинцями й брала з ними участь не в одній темній справі… Вони лихі люди, а все ж не виказали на мене, хоч могли це залюбки зробити, то і я ніколи нізащо в світі не викажу на них.
– У такому разі, – швидко одказав джентльмен, немов це було головною метою його розмови, – в такому разі віддайте до моїх рук цього Монкса й дозвольте мені повестися з ним так, як я хочу.
– А що, коли він викаже на інших?
– Обіцяю вам, що коли нам тільки поталанить вирвати в нього зізнання, ми облишимо всю справу в такому стані. Мабуть, в історії Олівера є певні місця, яких нам не бажано виносити на люди. Нам треба довідатися тільки всю правду, з нас цього буде годі.
– А коли ви її не дізнаєтесь?
– Тоді ми даємо вам слово не віддавати цього Феджіна до рук правосуддя без вашої на те згоди. Якщо нам доведеться вжити цього засобу, то я певен, що мені поталанить нарешті вас переконати.
– Але леді мені це обіцяють?
– Так, даю вам моє чесне й правдиве слово, – відповіла Роза.
– І Монкс ніколи не довідається, яким чином ви про це дізналися? – спитала Нансі, помовчавши трохи.
– Ні, ніколи, – запевнив її старий пан, – ми поведемося так, що йому це й на думку не спаде.
– Я все своє життя брехала і від колиски прожила з брехливими людьми, але вашому слову я вірю, – мовила дівчина, знову помовчавши.
Лише коли Роза і містер Броунлоу запевнили її ще і ще раз, що вона може цілковито звіритися на них, Нансі заговорила. Вона змалювала всі прикмети того трактира, звідки за нею Феджін послав нині підглядати свого підручного, але говорила вона так тихо й нечутно, що той, хто стояв, затаївши дух, за виступом стіни, міг тільки ледве-ледве розібрати її слова. Вона іноді нараз замовкала, – мабуть, джентльмен записував похапцем якісь її зауваги. Змалювавши досконально, де міститься цей трактир, звідки найзручніше й найбезпечніше стежити за ним, не викликаючи підозр, назвавши дні й години, коли Монкс там найчастіше буває, Нансі на хвилину замовкла, напружуючи свої думки, щоб викликати в своїй уяві якнайяскравіші риси його обличчя і взагалі увесь його образ.
– Він високий, досить кремезний, але не гладкий, – почала вона. – Хода в нього тиха, обережна; він щохвилі озирається назад, то ліворуч, то праворуч. Запам’ятайте, що очі в нього ямкуваті, таких ямкуватих очей я ніколи не бачила; цього досить, щоб одразу впізнати його. Очі й волосся в нього чорні, обличчя темне, смагляве, і хоч він має, мабуть, не більше 26–28 років, воно в нього все зморщене, старече, похмуре. На його блідих скривлених губах іноді знати знаки зубів, бо на нього час од часу находить таке… і він навіть руки собі до крові кусає. Що з вами? Чого ви здригнулись? – спитала вона старого джентльмена, нараз замовкаючи.
Містер Броунлоу похапцем запевнив її, що їй це просто привиділось, і попрохав її говорити далі.
– Більшу частину того, що я вам кажу, я випитала в наших людей, що бувають у цьому трактирі, – провадила дівчина. – Сама я бачила його тільки двічі, й обидва рази на ньому був довгий широкий плащ. Мабуть, більше я вам про нього нічого не скажу… А втім, стривайте, – додала вона, – на шиї у нього під краваткою так високо, що, коли він повертає голову, видно…
– Червону велику пляму, мов опік від вогню або окропу? – скрикнув джентльмен.
– Що? То ви, значить, знаєте його? – вирвалося в Нансі.
Молода леді скрикнула й собі, а потім на кілька хвилин усе замовкло, і шпиг міг навіть чути, як важко вони дихають.
– Так, здається, я його знаю, – порушив тишу старий джентльмен. – А втім, ми побачимо. Люди так часто скидаються один на одного. Може, це й не він!