Сказавши це недбалим, але не цілком щирим тоном, старий джентльмен підступив трохи ближче до пілястра, за яким сидів підглядач, і той виразно почув, як він прошепотів: «Так, це напевне він!»
– Цим ви зробили нам дійсно неоціненну послугу, – мовив старий джентльмен, повертаючись на своє старе місце (принаймні, так воно здалося шпигові). – Я хочу віддячити вам за це, молодице. Що я можу для вас зробити?
– Нічого, – відповіла Нансі.
– Не відмовляйтесь. Подумайте. Скажіть мені просто й щиро, – провадив пан так ласкаво й тепло, що міг би зворушити хоч яке загрубіле, холодне серце.
– Нічого, нічого, сер, – відповіла плачуча дівчина. – Ви мені нічим не допоможете, для мене вже нема вороття.
– Ні, ви самі не хочете його, – відповів старий пан. – Ваше минуле ви змарнували, ви втоптали в болото свої молоді свіжі сили й без жалю розвіяли неоціненні скарби, що життя посилає лише раз на віку й не повертає вдруге; але ваше майбутнє – у ваших руках, і ви можете сподіватись. Звичайно, ми не можемо дати вам душевного спокою, бо він прийде до вас тільки сам в міру того, як ви шукатимете його; але ми можемо забезпечити вам тихе пристановище в межах Англії або десь за кордоном, якщо ви боїтеся залишатися тут; ми не те що можемо, ми щиро, від усього серця хочемо для вас це зробити. Перш ніж займеться день, перш ніж сірий промінь світанку замерехтить над цією річкою, ви будете так далеко, що ваші колишні спільники не зможуть вам нічим зашкодити; ви зникнете так безслідно, наче крізь землю провалились. Ходімо з нами! Я не хочу відпускати вас назад, я хочу, щоб ви не говорили більш ніколи з вашими колишніми товаришами, я хочу, щоб ви не бачили більше вашого старого житла, не вдихали більше того отруйного вбивчого повітря. Покиньте, покиньте це все, поки ще не пізно, поки ви маєте таку щасливу нагоду.
– Вона згодиться! – скрикнула молода леді. – Я бачу, я певна, що вона вагається.
– Боюся, що ні, голубонько моя, – відповів старий джентльмен.
– Так, сер, я не вагаюсь, – відповіла дівчина по короткій внутрішній боротьбі. – Я прикута міцним ланцюгом до мого старого життя. Тепер я гидую, бриджусь ним, я його ненавиджу, але залишити його я не можу. Я, мабуть, зайшла занадто далеко, щоб повертатись назад, а втім, якби ви заговорили до мене так ще недавно, я б засміялась вам у вічі. Але що це… – обірвала вона нараз свою мову, боязко озираючись навколо, – на мене знову напав цей страх. Мені треба швидше, швидше додому.
– Додому? – з великим притиском мовила молода леді.
– Так, додому, леді, – одказала дівчина. – До того дому, що я його собі сама створила всім своїм життям. Годі. Час іти. За мною, може, стежать, мене можуть побачити. Ідіть! Ідіть! Якщо я вам дійсно чимось допомогла, то, прошу вас, облиште мене, пустіть мене, пустіть мене моєю дорогою.
– Марна річ, – важко зітхнув джентльмен. – Може, ми накликаємо на неї біду, затримуючи її. Може, вона вже й так була занадто довго з нами.
– Так, так, вже дуже пізно, – схвильовано проказала дівчина.
– Але ж чим скінчиться життя цього безщасного створіння! – скрикнула з відчаєм молода леді.
– Чим воно скінчиться? – повторила дівчина. – Гляньте перед себе, леді. Гляньте на чорну глибінь. Хіба вам рідко доводиться читати в газетах про таких нещасних жінок, як я, що кидаються з мосту в воду, не лишаючи за собою й однієї живої душі, що заплакала б, пожалкувала б за ними. Може, зі мною станеться це за кілька літ, може, за кілька місяців, – але рано чи пізно, воно мене не мине.
– Не кажіть, не кажіть цього! – скрикнула, ридаючи, молода леді.
– Ви про це ніколи не дізнаєтесь, леді, – одказала дівчина.
– Добраніч, добраніч!
Старий джентльмен одвернувся.
– Ось гаманець! – скрикнула молода леді. – Візьміть його заради мене, може, він вам знадобиться про чорний день!
– Ні, я зробила це не для грошей, – одказала дівчина, – залишіть мені хоч цю маленьку втіху, мені буде солодко про це думати. Дайте мені краще якусь вашу річ, те, що ви носите на собі… Я хотіла б… ні, ні, тільки не перстень… дайте мені вашу рукавичку або хустинку… Що-небудь на спомин про вас, моя люба леді. Так! Прощайте, прощайте!
Бачачи жорстоке хвилювання дівчини й боячись накликати на неї біду, старий джентльмен вирішив відпустити її. Вони пішли, й незабаром їхні кроки й голоси завмерли вдалині.
Постаті молодої леді й старого джентльмена показалися за кілька хвиль на мості; і на горішній площадці сходів вони зупинились.
– Чуєте! Вона, здається, нас кличе! – скрикнула леді і насторожилась. – Мені здалося, що я почула її голос.