– Говори! Чуєш? А то я з тебе твій дух видушу, – прошипів він. – Роззяв пащеку й говори до пуття. Говори, шолудивий собако, говори!
– Даймо, що цей парубок… – почав Феджін.
Сайкс круто обернувся в той бік, де лежав Ной, немов допіру помітивши його присутність, а потім знову глянув на Феджіна.
– Ну, що далі? – мовив він.
– Даймо, що цей парубок стежить за нами, виказує на нас усіх… даймо, що він знюхався для цього з якимись людьми, призначив їм побачення на вулиці, змалював їм, як ми виглядаємо, змалював їм усі прикмети кожного з нас зокрема й виказав їм місце, де ми всі сходимось і де нас можна найкраще застукати. Даймо, що він це все зробив, а до того виказав одну нашу справу, в якій ми всі до певної міри зацікавлені, – вважай, що зробив він це з власної доброї волі, з власної примхи, ніхто його за язика не тягнув, не злапав, не стояв з ножем коло горла, не засаджував на хліб і на воду, не вимотував душі попівською балаканиною, – ні, уяви собі, що йому просто ні з того ні з сього заманулося нишком вимикатися з хати й розважати душу саме з тими людьми, яким ми всі як сіль в оці. Чуєш, чуєш, що я кажу? – скажено скрикнув Феджін, і з очей йому аж іскри посипались. – Даймо, що він це все вчинив – що тоді?!
– Що тоді? – з жахливим прокльоном перепитав Сайкс. – Тоді, якби я застав його ще живим, я б розчавив йому черепа своїм підкованим залізом закаблуком на стільки шматків, скільки в нього волосинок на голові.
– Ну а що, коли б це зробив я? – вискнув тремтячим голосом Феджін. – Що, коли б це зробив я, я, що знаю так багато про всіх, я, що міг би загнати на шибеницю силу людей, опріч себе самого?
– Не знаю, що б я зробив, – відповів Сайкс, стискаючи зуби й полотніючи від самої думки про таку можливість. – Я, мабуть, накоїв би такого лиха у в’язниці, що мене б закували з ніг до голови в кайдани, а якби нас поставили на зводи, то я накинувся б на тебе на суді й на очах у всіх розтоптав би твій мозок. У мене набралося б стільки сили, – пробубонів він, хитаючи своєю кремезною залізною рукою, – що я розчавив би твій череп так, немовби через нього переїхали навантажені бендюги.
– Ти б це напевне зробив?
– Напевне. Хочеш спробувати?
– А якби це зробив Чарлі, Проноза, Бетсі чи…
– Байдуже хто, я б з кожним так розквитався, – нетерпляче гукнув грабіжник.
Феджін глянув пильно йому в вічі й, зробивши знак рукою мовчати, схилився до Ноя, що спав долі край його ніг, і почав його трясти за плечі. Сайкс витягнувся вперед на дзиґликові, упершися руками об коліна, здивовано очікуючи, чим скінчаться всі ці заходи.
– Болтере, Болтере! Ач, бідолаха, як він натомився! – мовив помалу, з притиском на кожному слові Феджін, знову скидаючи на Сайкса оком і з диявольською насолодою передбачаючи те, що мало зараз статися. – Він, бідолашний, натомився, слідкуючи так довго за нею, за нею, Біллі.
– Про кого це ти? – спитав Сайкс, відкидаючись на спинку стільця.
Феджін нічого не відповів, тільки схилився знову до Ноя і примусив його підвестись. Він поторсав його ще за плечі й назвав кілька разів на ймення, і тільки тоді заспаний парубок незадоволено протер очі, позіхнув і глянув сонним, обважнілим поглядом навкруг себе.
– Розкажи-но мені ще раз про це, ще раз, щоб і він це почув, – наказав йому Феджін, показуючи на Сайкса.
– Розказати про що? – промовив заспаний Ной, солодко потягаючись.
– Про Нансі, – відповів Феджін, хапаючи Сайкса за руку, немов боячись, що він кинеться з хати, не вислухавши всього до краю. – Ти йшов за нею?
– Так.
– До Лондонського мосту?
– Так.
– Де вона стрілася з двома особами?
– Еге.
– З джентльменом і леді, що з ними вона вже й раніше бачилася з власної волі. Вони прохали її виказати їм усіх її спільників, а передусім Монкса, що вона й зробила, – так? Потім вони захотіли, щоб вона оповіла їм, який він із себе, вона оповіла; попрохали сказати, в якому місці ми зустрічаємось, – і вона й це сказала, звідки найзручніше за ним стежити, – і це сказала, спитали, о котрій годині сходяться туди наші люди, – вона виказала й це. Вона це все розказала. Вона розказала це все від слова до слова без жодної погрози, без жодного примусу, все з власної волі – так? Так? Правда?! – кричав Феджін, скаженіючи з люті.
– Правда, – відповів Ной, чухаючи потилицю. – Точнісінько так воно й було.
– А що вони говорили за минулу неділю?
– За останню неділю? – байдуже перепитав Ной, немов силкуючись пригадати. – Та я ж уже вам казав.